«Український Схід. Письменники»

«Донбас зросійщений, його можна віддати», «На Донбасі одні росіяни», «На Донбасі всі проросійські»…

Я ніколи не була на українському сході. І до 2022 року не цікавилась життям, що здавалось таким далеким, десь у позамежному «там». Донбас почав мені боліти з початком вивчення його історії, його літератури, його радощів та його нещасть. Я залюблювалась у нього у творах коханого Стуса, у фотографіях сходу сонця на териконах і в його боротьбі. Мені болить його Серебрянський ліс, болять життя, що там покладено, болять сльози та історії тих, хто покинув свій дім. Мені болить Донбас. Той, в якому я ніколи не була. Той, який став величезною раною цілої нації. Той, який український. Той, який мій. Той, який я хочу спробувати показати Вам з боку літератури.

Стус, в одному з листів до Андрія Малишка, казав: «Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи». Цю долю виборювали століттями й виборюють досі. І не тільки зброєю.

Саме Донбас став місцем народження та сходження видатних українських письменників, які своїм словом закарбували часточку душі цього краю.

На Луганщині народився та збудував своє життя Іван Світличний – душа українського шістдесятництва, поет, перекладач, літературний критик, активіст, і правозахисник. Дитиною він пережив два Голодомори та Другу світову війну. Він боровся проти політики русифікації, став на захист прав політв’язнів, зібрав чи не найбільшу бібліотеку та архів з аудіовіршів шістдесятників, одним із перших встановив контакт з українською діаспорою, поширював самвидав…

За свою діяльність Іван, як і більшість тогочасних проукраїнських митців, поплатився свободою та життям. Його двічі ув’язнювали, він відбував покарання у двох концтаборах суворого режиму у Пермській області, де був одним із лідерів руху опору. Та, попри ризики не повернутися, відмовився від громадянства СРСР і завжди був вірним життєвому принципу:

«…Свободу за любов мою

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою, —

Не проміняю на твою…»

Через нелюдські умови в концтаборах Іван тяжко захворів. Спочатку – спазми судин мозку, потім – важка форма жовтухи, а далі інсульт і клінічна смерть. Його звільнили у 1983-му, коли він майже не говорив. За три роки перед смертю втратив мову і був повністю паралізований.

***

«…Донеччино моя, героїв світла мати…» – так писав про свою малу батьківщину Володимир Сосюра – романтик з Донеччини та співець кохання. Чи не вся його поезія пронизана любов’ю і теплом до всього такого рідного українському серцю.

Сосюра постає в українській історії суперечливою особистістю: воював у складі УНР, утім перейшов на бік більшовиків та творив на їх замовлення. Водночас його твори пронизані щемкою любов’ю до України. Саме через цю любов його не оминуло «правосуддя» СРСР. У 1944 році він пише вірш «Любіть Україну», через який згодом отримає статус «ворога народу». Переслідування КДБ, постійні нападки через націоналізм довели його до тяжкого психічного стану і він був змушений декілька разів лягати до лікарні. Сосюра помер 1965 року, залишивши українцям свою головну заповідь: «Любіть Україну».

***

«…в усіх сферах життя, в усіх науках — скрізь знаходили російських основоположників, родоначальників, тощо… Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масової інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи ще в школі у Комсомол, я в анкеті на запитання про національність написав «русский» - так згадував свою юність літературознавець, дисидент, Герой України, другий міністр культури України – Іван Дзюба.

Він, як і Світличний пережив Голодомор і став свідком русифікації українців. Вчився відмінно, отримував сталінську стипендію, читав «ідеологічно правильні» лекції шахтарям у селах Донеччини. Утім Дзюба не закривав очі й на реальність, де радянська влада, навіть не приховуючи, намагалась знищити все українське. Тоді й почалась його боротьба: він активно вивчав справжню історію України, організовував літературні вечори з друзями-шістдесятниками – часто заборонені (як, наприклад вечір пам’яті Симоненка), активно боровся з русифікацією.

Найзнаковішим протестом Івана став виступ на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Зі сцени він заявив про арешти митців. Той вечір він згадуватиме так: «…бачив як у тумані. Чув, що Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць…». Після того дня радянська влада розпочала двадцятирічний період репресій проти української інтелігенції та суспільства. Утім Дзюба не боявся. Він пише памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація », за яким згодом його ув’язнять і змусять «покаятись». Від Івана відвернулось безліч друзів, називаючи його підданим СРСР. Та попри все, Дзюба досягнув своєї мети: він був одним із тих, хто активно наближав розпад радянського союзу та тим, хто активно «просував» українську культуру. Іван Дзюба помер 22 лютого 2022 року.

***

Світличний, Сосюра та Дзюба – не єдині, хто руйнує міф «російського» Донбасу. Василь Голобородько, поет з Луганщини, писав українською в часи, коли українська вважалася «непрестижною». Його твори були під суворою забороною понад 20 років через те, що він відмовився співпрацювати з радянським КДБ.

Олекса Тихий – письменник та правозахисник, співзасновник Гельсінської групи, інтернаціоналіст за переконанням, поборник української мови, вчитель з тої ж таки Донеччини – був переконаний, що мова – рушій прогресу та культури. За ці переконання був ув’язнений та відбув 10 років концтаборів. У «Думках про рідний донецький край писав: «…Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, але передусім я – громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець».

Виступав проти зросійщення і боровся за українську мову і письменник-фантаст Микола Руденко. Він міг збудувати блискучу кар’єру в радянських реаліях. Утім спочатку Микола відмовився зводити наклепи на єврейських письменників і займати державні посади. Згодом – розкритикує марксизм, за що його виключать з партії і він створить Українську Гельсінську Спілку. І радянська влада йому цього не пробачила. Його ув’язнювали і ледь не запроторили до психлікарні, і попри інвалідність, змусили разом з дружиною відбувати заслання. Утім попри нелюдські умови він продовжував свою діяльність письменника та правозахисника. Таємно писав вірші на волю,  звертався до держсекретаря США Шульца та до президента США Джимі Картера з проханням допомогти у створенні міжнародної комісії для інспекції радянських політичних таборів. А також протестував проти введення радянських військ в Афганістан. Згодом він скаже: «Чому я повстав? Я – письменник. Може я, якби була свобода слова, можливість писати й друкувати те, що я думаю, то може б я і не піднявся. Порівнювати можливості, що людина могла писати тоді й що вона може писати сьогодні, – це взагалі не порівняти».

***

Території, де народилися ці люди – нині окуповано. Та попри все Донбас завжди був і залишається українською землею – географічно, історично, культурно та ментально. Попри колонізацію, русифікацію та спроби переписати його історію. Але факти, мова, традиції та люди завжди доводять протилежне.

Авторка: Анастасія Костенко, 407ВС