.png)
Інтерв’ю з викладачами факультету
Напередодні дня української писемності та мови, хотілося б подякувати тим, хто навчає слову, прививає нам справжню любов до мови – нашим викладачам. Викладачки факультету української філології та літературної творчості ім. А. Малишка Конєєва Олена Олексіївна та Харитоненко Олена Іванівна погодились поділитись власним досвідом, думками та розповісти нам про важливість української мови в освітньому процесі. Детальніше – у нашому інтерв’ю.
Як Ви ставитеся до того, що в деяких ЗВО України викладачі послуговуються російською мовою?
Олена Іванівна Харитоненко: Мені хочеться вірити, що мої колеги в інщих ЗВО не порушують закон і в освітньому процесі послуговуються українською. Цього від нас вимагають Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Я вже не кажу про те, що на тридцятому році незалежності цього вимагає здоровий глузд.
Олена Олексіївна Конєєва: На мою думку, цього не повинно бути, адже мова освіти в нашій країні – українська. Ті колеги, яким «важко» викладати свої предмети українською, мали змогу покращити свої знання державної мови, адже вони не вчора дізналися, що живуть в країні, яка називається Україна і що державна мова в нас українська. Також викладачі повинні не лише збагачувати студентів знаннями, а й виховувати своїм прикладом свідомих громадян, як би пафосно це не звучало. Можливо, якби так було вже 30 років, то ми не мали б війни на Сході…
Як Ви ставитеся до студентів, які говорять російською під час навчального процесу?
Олена Іванівна: Із подивуванням. Російська, яку я чую поза аудиторіями від студентів, здебільшого бідна, засмічена, на фонетичному рівні має всі ознаки чужої, нерідної. І це, до речі, природно: вона тут не вдома, а в гостях. Натомість українська, можливо, і не в усіх поки що стовідсотково вишукана і правильна, але точно колоритна й смачна. Вона тут росте – в кожній місцевості по-своєму, на своєму ґрунті, розвивається, трансформується. Пояснити, чому молодь так любить спотикатися і натирати мозолі в чужих чоботях, замість того, щоб носити свої, я не знаю.
Однак у мене є «чарівна пігулка» (посміхається). Усі, хто в мене вивчав «Редагування творів різних жанрів», її знають. На парі про сатиричні жанри завжди наводжу як приклад і зачитую памфлет Світлани Пиркало «Правило Азарова. Пропозиція по урегуліруванію напряжонності». Він написаний давно, але читання й сьогодні зазвичай закінчується схвальними вигуками чи оплесками. Багато хто з нас може впізнати себе серед тих «вєжлівих», яких мама «правильно воспитувала». Маю прохання: дайте посилання на цей текст, його варто перечитувати і видужувати, а потім ще раз перечитувати і видужувати… Причому від усього одразу – почуття меншовартості, пристосуванства і суржикомовності, тобто недбалого ставлення до власної мови.
Олена Олексіївна: На заняттях студенти повинні послуговуватися державною мовою, адже ми вже згадували про те, що саме вона є мовою освіти в нашій країні. Я спостерігаю, що іноді в мовленні студентів навіть нашого факультету, на жаль, трапляються якісь «спроби» відповідати російською… Це буває нечасто й зазвичай на першому курсі. Потім, мабуть, вони починають розуміти, що щось не те роблять, і вже на старших курсах такого не буває.
Чому, на Вашу думку, у Києві значна частина мешканців є російськомовною? Чи можна якось це змінити?
Олена Іванівна: У Вашому запитанні є неточність, зумовлена тривалими політичними маніпуляціями. По-перше, частина російськомовних киян не така вже й значна, по-друге, не такі вони вже і російськомовні. Не знаю точних цифр, але, за соціологічними опитуваннями, які потрапляли мені на очі, киян, які вважають російську рідною, здається, менше 20 відсотків. Серед них є частина абсолютно свідомих людей, які чудово знають (або після 2014 року активно практикують) українську, дітей і онуків вчать українською, бо живуть в Україні, яку люблять і поважають. У мене особисто багато таких знайомих. Вони якщо і не розмовляють українською постійно, легко переходять на неї за потреби. Без них залишається відсотків, мабуть, менше десяти затятих російськомовних, які десятиліттями не можуть вивчити «добридень», «дякую» і «будь ласка», але через свою нечисельність вони теоретично погоди робити не повинні.
Не повинні, але роблять. І винні в цьому не тільки політики, які постійно дістають мовні козирі з рукава перед виборами, а й величезна армія українськомовних, яким хочеться видаватися російськомовними. Такі собі «кожум`яцькі аристократи» і «мазєніни», які, знову ж таки, люблять перевзуватися в чуже. От прокидаються люди і збираються їхати в справах, а «приезжают в офис и начинают с коллегами решать вопросы». І я це бачу повсюдно. Може, помиляюся, може, проблема в іншому, але мені здається, що, якби кожен із нас перестав у тих чи інших обставинах ламати комедію, Київ наступного ж дня українізувався б.
І я без зверхності й пихи про все це говорю. Наведу приклад зі свого життя. Коли я була, як ви, віком, траплялися в мене такі ситуації: телефонує мені мама, з якою я спілкуюся українською, а всі, хто на той момент навколо мене, спілкуються російською. Що робити? Перейти на російську – соромно перед мамою. Перейти на українську – а що скажуть всі довкола? Який вихід? Підбирала слова, однакові в обох мовах... Самі вирішуйте, смішний цей приклад, принизливий, драматичний чи ще бозна-який. Але точно не поодинокий, бо не одна я так чудила. Однак так бути не повинно. Треба вчитися бути собою, і, до речі, не тільки в мові, і, до речі, не тільки перед Росією.
Олена Олексіївна: На жаль, раніше досить довгий час у Києві насаджувалася така думка, що українською мовою говорити «не модно», що це властиво лише вихідцям із села. Принаймні так було в моєму дитинстві, але, слава Богу, не в моїй сім’ї і не в моєму оточенні. Я вчилася в школі імені Т. Шевченка, де завжди поважали українську мову, потім закінчила наш факультет. Мої шкільні друзі, якщо навіть і не говорять у побуті українською мовою, але виховані в повазі до неї. Однак так пощастило не всім киянам, бо вони за радянських часів, очевидно, хотіли бути «в тренді», й деякі так продовжують виховувати своїх дітей. Та, на мою думку, останнім часом усе змінюється на краще. Пройде ще кілька років, і всі кияни знову повернуться до природного спілкування українською.
Як, на Вашу думку, можна прищепити студентам любов до української мови під час навчального процесу?
Олена Іванівна: Мені здається, що «малишки» в цьому питанні точно перші в черзі й перебувають у зоні комфорту. З факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка ми випускаємо абсолютно всіх з мовним щепленням і без потреби ревакцинацій!
Якщо серйозно, то в справі мають значення багато факторів. Здебільшого на нас впливають не слова і заклики, а живі, реальні, конкретні приклади з життя.
Одна колега моєї мами – ця жінка пройшла війну з літа 1941 до вересня 1945, жила, до речі, в центрі Києва – розмовляла все життя тільки українською і викладала ще за радянських часів в університеті політекономію (!) тільки українською. Усі навколо російською, вона – українською. Їй слова ніхто не сказав проти. Вона нікого не переконувала, не критикувала, вона просто робила так, як вважає за потрібне. Так само чинив і мій тато, про нього навіть казали: «Це той Іван Іванович, який розмовляє українською». Таким чином, авторитет самої людини, харизма носія мови мають значення. І не шукайте далеко, насправді ваших батьків, дідусів і бабусь буде достатньо.
Пункт другий: вчителі теж мають значення, і дав би Бог, щоб держава над цим нарешті замислилася. Я, наприклад, дуже вдячна своїм учителькам української мови і літератури. Навіть назву ім’я однієї – Галина Кирилівна Кубасова. Дружимо досі, досі пам’ятаю її уроки. Пригадайте, у школі всі ниють, що укрліт якась не така, і нудна, і складна, а потім раз – і під час майданів і революцій увесь Головпоштамт усіяний сучасними графіті з поезіями В. Симоненка, В. Стуса, В. Сосюри, Т. Шевченка, Л. Костенко… І де б це все взялося в головах і серцях, ще й резонувало в такі непрості часи, якби тисячі вчителів не вклали в це свій час, нерви, уміння?
Третій чинник – мистецтво мовця. Мова має подобатися, як музика. За великим рахунком, це музика і є. Я, наприклад, люблю слухати Павла Юхимовича Гриценка. Не знаю в чому справа – тембр, аргументація, добір слів… От він починає говорити – і я з відкритим ротом на годину «вивалююсь» із реальності. Знайдіть собі якогось блогера, якого полюбите. Зараз багато молодих людей, які перфектно, модерно, правильно вміють висловлюватися українською. Крім того, звертайте увагу на слова. Наприклад: на цьому тижні чомусь постійно згадую слово «висновувати», хоча завжди його ігнорувала. Можливо, хтось його влучно вжив, можливо, в якомусь контексті цікавому воно прозвучало. І тепер мені теж кортить спробувати його на смак. І беззаперечно, обов’язково позбувайтеся суржику, адже дуже часто саме він є аргументом при виборі між українською і російською!
Про четверте скажу, але коментувати не буду. У розмовах про мову, на мій погляд, потрібні чесність, відсутність зверхності, повага до людей і табу на будь-які образи. Без цього не тільки важко досягти результату, а можна легко звести до нуля досягнення всіх попередників.
П`яте, і останнє. Я багаторазово вже казала, що є фанатом проєкту «Відчувай українську». Так як молоді люди здатні поговорити між собою про мову, не зможе більше ніхто. Ваш хвилинний ролик у сучасному світі дієвіший за все це інтерв’ю. Мені хочеться, щоб молодші курси підхопили естафету і цю роботу продовжували.
Дякую, що запропонували висловитися. Я хотіла це сказати, от і отримала нагоду вихлюпнути все, що кипіло і бурлило всередині.
Олена Олексіївна: На щастя, на нашому факультеті такої проблеми немає. Я сподіваюся, що всі ви прийшли сюди саме тому, що любите українське слово в різних його проявах. Що ж до студентів інших факультетів, то й наші викладачі на заняттях з української мови за професійним спрямуванням, і ви всі своїми пізнавальними відео «Відчувай українську», цікавими дописами в газеті «Сьоме небо», виставами театру «Вавилон», зустрічами з письменниками та іншими видатними особистостями сприяєте тому, що студенти інших спеціальностей розуміють, що по-іншому в нашому університеті бути не може, й починають відчувати себе комфортно й упевнено, говорячи красиво та правильно українською мовою.
Посилання:
Закон «Про освіту» (ст. 7; https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text);
Закон «Про вищу освіту» (ст. 48; https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18#Text);
Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (ст. 21, 22; https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2704-19#Text);
Світлана Пиркало «Правило Азарова. Пропозиція по урегуліруванію напряжонності» (https://tyzhden.ua/Columns/50/903).
Інтерв'ю брала Євгенія Вонсовська