ОЧИМА ПЕРШОКУРСНИКА

У мене виходить не все…

Спершу мені здавалося, що карантинне життя я можу легко примирити з усіма суспільними тонкощами та культурними традиціями сьогодення. Для цього варто, мислила я, триматися в житті правильного та гідного для студента розпорядку дня. Тож про режим, за всесвітніми законами логіки, гадала так само, проте я не те що змістила його… Я спротивила та зреклася його зовсім.

Життя того, хто смакує науку, проходить так. Зазвичай прокидається студент о 7 ранку, одягається та чаює хвилинок десь три. Потім всідається у своєму захаращеному книгами кабінетику та вмикає оту маленьку камеру - єдине віконечко у світ. Тут, на конференціях, сидять такі ж хворі, як і він. Вони відтепер різні: хтось недовчив, а хтось всю ніч зубрив лекції; у когось вічно вмикається мікрофон та чути дивні звуки (упевнена, що кожен чув динозавриків чи щось примітивно схоже). Поміж кімнатами цікавого й довгого коридору семінарів фоном бігає дітвора. У студентських палатах завше видно змучені та водночас щасливі обличчя. Особливо окрилює нас свіжа випічка люблячої бабусі (одразу ж під час пари!).

Хворих карантинною нудьгою - багацько, а часу, аби вивчити матеріал - мало. Та щоранку прокидаєшся о 7 год. якимось щасливим. Гадаю, на піднесений стан зранку впливають викладачі. Вони надихають та вражають своїми знаннями, любов’ю до мови. Ми в подиві милуємося їхньою важкою нетлінною працею.

Так і ми - студенти першого (та й взагалі усіх курсів!), коли любимо справу свою, то не перестаємо запитувати себе про всі переваги та недоліки дистанційного навчання: чесно це чи не дуже гідно, розумно чи дурнувато, до чого приведуть наші пошуки тощо

Добре це чи ні - я не знаю, однак те, що любов до мови є палкою і завжди супроводжуватиме довгий та іноді нелегкий шлях - щира правда. Жага до життя, а отже, й до усього, чому ти коли-небудь зізнався в коханні, - вічні.

Про карантин лише додам: на щастя чи на жаль, у нашому житті не буває нічого, що не закінчувалося б рано чи пізно :):

Авторка: Щур Оксана