«Бджілки ЗСУ»

Вітаю! Ніби тільки-но почалося літо, а вже потрібно розповідати, як ми його провели. Ці думки відразу асоціюються зі шкільними роками, коли щоразу 1 вересня тема твору була незмінною. Щоправда, тоді кожне моє літо було яскравим і різнобарвним, бо жила я в селі, а там пригоди довго шукати не доводилося!

Як діти проводять своє літо зараз, і що вони писатимуть у своїх сучасних творах — уявлення не маю. Тож із задоволенням розповім про своє, якщо ж вам цікаво, звісно.

На жаль, щасливого і безтурботного літа, такого як колись, цьогоріч і минулоріч вже не було. Я надзвичайно вдячна нашим захисникам і захисницям, що це літо я провела у себе вдома, на рідній землі. Похизуватися подорожами чи відпочинком я не можу, та й, власне, вважаю це недоцільним і недоречним у наш час, хоч і не засуджую тих, хто з радістю, користуючись можливістю, подорожує і відпочиває. Це природньо, людині необхідно відпочивати, відновлювати свої сили. Та всі людські дії мають свою межу, яку систематично порушують представники «вищого» суспільства. Так боляче слідкувати за усім цим, а ще важче усвідомлювати те, що наші військові ціною власного життя захищають усіх нас.

Відійшовши від теми літа, я хочу зауважити, що мені все ж таки є чим похизуватися. Із перших днів відпустки я стрімголов вирушила у своє рідне село, де з перших днів повномасштабного вторгнення групка небайдужих жінок займається плетінням маскувальних сіток. Я є однією з них, хоч протягом року долучалася до плетіння доволі не часто. Ще в перші місяці нашої роботи військові прозвали нас «Бджілки ЗСУ». Так нашу команду називають і до сьогодні. Щоправда, від того часу в нас багато чого змінилося: склад команди, матеріали, техніка плетіння та багато чого іншого. Нині я вважаю нашу команду реально крутими фахівцями з плетіння маскувальних сіток. І тут доречно процитувати напис із шеврона з благодійної вистати театру Вавилон: «У кожного своя роль». Кожна наша «бджілка» виконує свою роботу. Купуємо дуже багато бавовняної постелі, фарбуємо її барвниками для тканин, просушуємо, нарізаємо смужками, прасуємо смужки, заплітаємо сітку. І так щодня, окрім неділі. Досить багато людей дивуються: «Нащо ви їх плетете? Хіба вони комусь треба? Нема чим зайняться?» Для цих людей війни немає, вона десь дуже далеко, за межами їх світогляду і сприйняття. І це лякає, бо таких людей більшість…

Отак ось все моє літо промайнуло у спортзалі старої сільської школи, де ми щодня заплітаємо сітки, яких захисники просять щодня, і, як полюбляє зауважувати організаторка нашої команди, «всі просять сітки на вчора». Це справді так і є. Ми максимально швидко підбираємо кольори тканини до природних відтінків тієї території, про яку нам повідомляють військові. Намагаємося якомога швидше заплести сітки, але, на жаль, охочих дуже-дуже мало. Та попри все ми продовжуємо працювати. Найбільше нас мотивують відгуки і вдячність від наших військових. Це найголовніше, ми врятували багато життів. До речі, ми налічили понад 800 наших сіток різних за розміром і забарвленням! Я дійсно пишаюся цим!

Стрічка за стрічкою… так і промайнуло моє літо. Це вже друге таке літо. З глибокою надією сподіваюся, що наступного літа наші сітки знадобляться лише для музеїв…

І як би яскраво не проходило у когось літо, я впевнена, що своє літечко я провела не дарма. Так я висловлюю вдячність захисникам українського народу, завдяки яким ми існуємо в незалежній державі, де велично звемось Українцями!

Дякую, що дочитали мої думки! Сподіваюся, ваше літо пройшло немарно. Пам’ятайте, доленосна війна триває, вона зовсім поруч. Допомагайте військовим, висловлюйте їм свою вдячність вчинками, не будьте байдужими, бо Перемога над злом залежить від кожного з нас!

Авторка: Омельченко Дарина