«Читається поезія лише воєнна...»

Вітаю! Мене звуть Валерія Муштенко, я навчаюся на першому курсі факультету української філології, група 104-ФІЛ, граю в студентському театрі «Вавилон» та пишу вірші.

Власне, саме у «Вавилоні» я ще не дебютувала, та закликаю стежити за оновленнями сторінки театру, аби не пропустити таке дійство. Досвід маю, була частиною аматорського театру «Вернісаж», з яким колись виборола нагороду за найкращу жіночу роль першого плану на всеукраїнському конкурсі. Але це вже зовсім инша історія.

Вірші я писала скільки себе памʼятаю, та творити поезію почала десь з початку повномасштабного вторгнення. Гадаю, це такий феномен українців — якщо навколо журба, ганьба і зрада, то і краще пишеться.

Я ще не випрацювала для себе якогось особливого стилю, та й нема коли. Найкращі ідеї зʼявляються вночі, а коли зранку о восьмій починаються пари, то ночами доводиться спати. Та деколи таки стаються вибухи натхнення. Інколи вибухи натхнення стаються через вибухи. Тому, хоч зрідка, та пишу.

Нещодавно відвідала поетичний захід, де вперше виступила біля відкритого мікрофона. Приємно ділитися своїм доробком з однодумцями. Поділюсь і з вами, а якщо сподобається, тоді наполегливо запрошую долучитись до мого телеграм-каналу з віршами «Килими на стінах».

«Як там в запіллі?» — пише друг.

І хочеться чи плакати, чи помовчати.

Аж тиск у скронях — тук, тук, тук.

Не знаю, як тут не розводить зраду.

Що хочеться убити тих «своїх»?

Котрі не наші.

Чи що набридло сповідатися за гнів?

Це буде краще?

В голові втрати, на вулицях свято.

Бачу, у перемогу вони вірять свято.

Та чи робили вони щось для неї?

Оті, як би помʼякше, звірі з прерій.

Читається поезія лише воєнна.

Від того, в основному, лише сумно

Але торкає за живе —

ВОНО ЩЕ Є

І плачу в темряві, вві сні я бачу терикони,

Ті, як на відео. І перемоги, і поразки,

Сякі й такі. Ніякої тобі любові й ласки.

Лиш темрява, війна, і гнів.

«Та боремось, що ще сказати» — відпишу я

І ляжу спати.

Авторка: Валерія Муштенко