Рецензія на книгу «Трубадури імперії» Еви Томпсон

Тема книги «Трубадури імперії» авторки Еви Томпсон є, беззаперечно, актуальною у час війни. Ми переживаємо етапи пошуку та відділення національної ідентичності від ідентичності метрополії, за ґратами якої Україна існувала протягом довгих років. Етапи боротьби перемежовувалися з роками утисків, гноблення, винищення українців та інших підкорених народів, що опинилися у великій «тюрьмі народів».

Ева Томпсон — польсько-американська дослідниця, почесна професорка славістики Університету Райса в Г'юстоні, одна з перших порушує питання постколоніального дискурсу Російської імперії на світовій арені. Розглядає як саме письменники та науковці допомагали поширенню імперських наративів. Книга, що була вперше видана у 2000 році не втратила своєї актуальності й тому, що постколоніальний дискурс, на жаль, так і не був активно розвиненим на теренах Російської Федерації. Як ми бачимо сьогодні, такі бажані авторкою висновки стосовно свого колоніального минулого, Росією так і не були зроблені.

Розглянемо детальніше питання, що порушує Ева Томпсон у книзі «Трубадури імперії».

На початку книги авторка звертає увагу на те, як в англійськомовних дослідженнях активно ігнорується проблема російського колоніалізму та агресивного націоналізму з низки причин, одна з них — розташування російських колоній. У постколоніальній теорії та критиці заведено вважати, що колонії розташовані далеко від метрополії. У випадку ж Росії колонії межували з етнічно російськими землями. З такою територіальною невизначеністю пов'язана і неясність лінгвістична. Англійськими словами «Russia» і «Russian» перекладається більш ніж десяток російських слів та виразів. Завдяки цьому слова «руський» та «російський» не мають різниці у перекладі на англійську мову. Таким чином Росія змогла привласнити собі слово «Русь», «руський».

У книзі Ева Томпсон аналізує творчість Пушкіна, Толстого, Солженіцина, Лєрмонтова, Глінки, Распутіна та інших, що у своїх творах активно підтримували імперські наративи та викривлювали історичні події. Так у «Подорожі в Арзрум…» Пушкін створює викривлене враження про забезпеченість міст Російської імперії:

«Нині можна сказати: азійська бідність, азійське свинство та ін., але розкіш є, звичайно, приналежність Європи. В Арзрумі ні за які гроші не можна купити того, що ви знайдете в крамниці з дрібним товаром першого-ліпшого повітового містечка Псковської губернії»

З тексту може скластися враження про багатство Псковської губернії, однак автор не згадує, що вона була однією з найзаможніших російських ближніх колоній. Також Пушкін опускає момент грабунку та завоювання Кавказу, що аж ніяк не впливало на зростання заможності регіону.

У книзі Лєрмонтова «Герой нашого часу» ми бачимо зображення тубільської жінки та її сім'ї. Головний герой Пєчорін використовує її заради власних утіх, сім'ю жінки вбивають та й вона сама вкінці помирає. Гірка та сумна доля, однак Лєрмонтова, як і інших росіян, це не чіпляє. Белу зображують як дівчину простодушну, наївну, чарівну і повністю віддану Пєчоріну. Бела, як і інші представники поневолених народів не має власного голосу, думки, переживань та почуттів. Ми чуємо лише голос поневолювача, який трактує почуття поневолених на свій лад. З подібним ми стикаємося й у Солженіцина та інших авторів колоніальної прози.

Основними ознаками колоніальної прози є відсутність голосу поневолених народів. Географія не має ніякого значення, фактично, героя можна перенести до столиці імперії і ми не відчуємо ніяких змін. Так у російському дискурсі виникло поняття «зайвої людини». Окрім цього, важливим складником є зображення поневолених народів наївними, неосвіченими, пихатими тощо. Поневолені народи не здатні самостійно розвиватися та працювати. Таким чином виправдовуються завоювання, начебто без російського впливу поневолений народ просто не вижив би. Автори часто зображають жебраків та проституцію, вказуючи на недоліки поневоленого народу, абсолютно ігноруючи причини, які до цього призвели, адже часто завоюванню передували роки війн, що спустошували землі та не давали розвиватися у майбутньому завойованим країнам. Хоча оголошена цивілізаційна місія Російської Імперії ставиться під великий сумнів. Адже у Сибіру й Ташкенті стало лише гірше з приходом російської влади й хтозна наскільки успішними були б ці регіони без впливу імперії.

«Ніде в книжці «Сибір, Сибір…» нема навіть натяку на те, що в цій місцевості стандарти життя не росіян були зовсім іншими, ніж росіян. У 1989 році тільки в 3% будинків корінних жителів був газ, у 0,4% — вода, і лише у 0,1% було центральне опалення. Більшість цих будинків не мала каналізації, а за розмірами будинки місцевих були удвічі менші, ніж у росіян».

У шостому розділі книги авторка детально розбирає період Пакту Гітлера-Сталіна. Протягом 1939-1941 років преса СРСР активно заохочувала до національної ворожнечі стосовно поляків та фінів за допомогою статей, віршів, доповідей, свідчень і гасел. На жаль, ці дії були досить успішними, про що говорить наступний уривок з листа польського підлітка на ім'я Мар'ян Кундзіч, якого вислали до Удмуртської автономної республіки і змусили працювати на шкідливій для здоров'я роботі:

«Деяких російських хлопців було призначили працювати слюсарями й токарями, але мене вони не захотіли взяти, бо я поляк. Я працюю по дванадцять годин на день, занурений у воді».

Я вважаю, що таке активне використання преси задля формування думки населення є одним із прийомів пропаганди, які активно використовувала СРСР та після — Російська Федерація. Протягом місяця після радянського вторгнення у Польщу фактично в кожному випуску всіх головних радянських газет була принаймні одна ворожа до Польщі та поляків стаття чи вірш. Польщу показували як країну нерозумних та жорстоких людей. Українців додатково підбурювали статтями про визвольну війну проти поляків 1648-1654 років.

Отже, у книзі авторка детально розглянула питання використання літератури імперією задля поширення власних наративів та бачення історії. На жаль, і дотепер є західні науковці, що вивчають історію слов'янських народів за роботами російських істориків, фактично повністю ігноруючи праці істориків з Варшави, Кракова, Києва, Таллінна та Риги. Це класичний «орієнталістський» підхід, згідно з яким потужна імперська держава змушує світ прийняти власну інтерпретацію щодо її колоніальних завоювань. Це призводить до некоректної інтерпретації подій на території колишнього СРСР.

Імперія докладала максимальних зусиль, щоб поширити власне бачення та заглушити голоси поневолених народів. Тому нам так важливо вести культурний обмін саме з країнами глобального заходу.

Для мене ця книга стала першою на тему колоніалізму й, завдяки якісному наповненню та зрозумілій подачі Еви Томпсон, не останньою.

Авторка: Маргарита Вєхова