Кожен із нас трішки Миколай

Зима. Маленьке місто. Вечір. Страшений мороз на вулиці і я, яка чомусь вирішила в таку погоду вийти на прогулянку. Чому? Навіть не знаю, бо, напевно, вже мозок «закипає» від майже цілодобового навчання. Але тішить і одночасно засмучує той факт, що вже екватор першого курсу. Куди так швидко, я й не зрозуміла! Здається, вчора хвилювалася через ЗНО, а тепер на носі перша сесія! І як воно буде...

Так у своїх думках я і ходила вуличками міста, у якому з дитинства знайоме все. Моє маленьке, затишне місто, з якого ще пів року тому я так мріяла поїхати, а зараз сюди хочеться повертатися. Здається все одноманітно. Ті ж вулиці, той наш всім місцевим відомий торгівельний центр і ті ж люди, яких, здається, знаєш все життя. Кожен ішов у своїх справах, зі своїми думками та переживаннями - і навіть не помічав того першого снігу. Так все сіро та буденно, що навіть і подумати не можна, що скоро новорічні свята. А в центрі площі стояв хлопець, очевидно студент одного з місцевих коледжів, і створював свято. Залицявся до дівчат, яким вже трішки за 30, говорив компліменти бабусям, грався з маленькими дітьми та робив усе, аби люди хоча б на хвилинку забули про свої проблеми. Раптом він у свій гучновець запитав: "Ви вірите в диво?". Хлопчина звертався до всіх, а в мене чомусь склалося враження, що саме до мене, - і я повернулася. Що думаєте? Два погляди, холодна зима і вічне кохання? Ні, так буває лише в кіно. А в житті лише згодом я йому подумки подякую за це запитання, адже воно змусить мене вірити в краще.

"Ви вірите в диво?" - таке просте запитання ще довго звучало в мене в голові та ніби змушувало забути про все, що я думала та планувала, - і замислитися. Справді, за горою невивченого матеріалу, постійного стресу, сліз та нервів я й не помітила, що вже зима, що прийшов час ялинки, вогників та новорічного настрою, що я знову дістану свого музичного Діда Мороза, про якого так мріяла в дитинстві, і він тепер буде машиною часу!

Закриваю очі - і опиняюсь там! Мені п’ять, надворі сурова, холодна зима, тоді ще вони були сніжними. Бабуся пече торт на свято, а я пишу листи Святому Миколаю і Діду Морозу, а ще сценарій на Новорічну ніч, щоб потім дати ролі всім членам родини і змусити грати казку. Ще зовсім криві, друковані літери та нікому не зрозумілі слова, але вже дорослі думки та мрії. Я зателефоную до подружки ще по старому дисковому пристрої, про який сучасні діти і не знають, а ми вміли користуватися і знали номери напам’ять. Ми будемо грати в сніжки та сваритися на хлопців, які хочуть зламати нашого сніговика, а потім я вдома буду пити гаряче какао і дивитися новорічні фільми. І від цих дитячих спогадів так добре, що наче й немає в мене тих всіх проблем, і не плачу я ночами…

Диво – це те, що змушує нас, майже дорослих, повертатися в безтурботне дитинство, де найбільшою проблемою було – запізнитися на мультики. Ми вірили в казки, не хотіли лягати спати, щоб побачити Святого Миколая та з нетерпінням чекали подарунків під ялинку від Діда Мороза. Ми вміли бачити диво та щастя в простих речах – і це прекрасно. Тому бережіть в собі дітей – і тоді диво знайде вас!

Авторка: Ангеліна Надольна