.png)
Привіт! Хочете я вам доведу, що навіть живучи за двадцять кілометрів від фронту, може бути ідеальне літо, сповнене пригод? Тоді слухайте цю цікаву розповідь.
Кінець червня. НМТ вже позаду. На той час я вже рік жила у Львівській області через небезпечну ситуацію вдома. Але от ми вирішили повернутися в рідну оселю. Чесно кажучи, мої переживання щодо цього були дуже сильними: я мала покинути своїх тамтешніх друзів, «другий» дім та чудове місто, де жила. Я постійно думала про те, яке життя зараз може бути в Донецькій області і яким буде моє літо там.
Настав день «Х». Потяг «Львів-Покровськ» нарешті прибув, і ми з сім’єю вийшли на перон. Емоції були змішані. Невже я нарешті вдома? Після тисячі пролитих сліз, які з’являлися в мене щоразу, коли згадувала рідний дім? У це було важко повірити.
З того дня моє життя змінилося на 180 градусів. Побачила рідних, друзів, найліпшу подружку. Я одразу помітила зміни навколо — усі виросли і морально, і зовні. І всі помітили, якою новою стала я.
Одразу на другий день після мого приїзду я гуляла з подругою нашим затишним селом і випадково познайомилася з двома хлопцями. Вони були з сусіднього міста — ось чому ми були здивовані, адже в селі кожен один одного знає. Пізніше ми познайомили тих хлопців з нашими друзями дитинства, і в нас сформувалася компанія. Ми гуляли абсолютно щодня, без перебільшення! Спочатку знаходили пригоди в селі, а пізніше хлопці почали кататися на мотоциклах і возити нас у сусідні села. Ми дуже часто їздили на ставки та відпочивали, опинялися в якихось незрозумілих місцях та ще примудрялися звідти вилізти. Колись поїхали на риболовлю з хлопцями. Тоді довелося прокидатися о 4 ранку, але емоції того вартують. Ми влаштовували щось схоже на пікнік у дворі мого товариша, друзі смажили шашлик (правда, багато кусочків у нас згоріли і перетворилися на вугілля, але це не важливо, хлопці й так з’їли). Одного разу наша компанія поїхала в село Птиче, що за 15 кілометрів від Донецька. Ми залізли на дах зупинки і роздивлялися велике місто, до якого не можемо потрапити вже 9 років. Було видно не багато, але все ж таки щось побачили, і це, насправді, дуже перехоплювало дух.
Окрім розваг, я брала участь у громадському житті нашого села. Молодь пропонувала свої ідеї щодо покращення навколишнього середовища, а місцева влада слухала і намагалася дещо виконати.
Щодня мені випадала нагода подивитися на «Донецькі гори» — терикони. Це такі насипи, що були біля кожної шахти. До повномасштабного вторгнення я не цінувала свій рідний край, а навпаки, хотіла вибратися кудись у велике місто. Але потім цінності змінилися — я зрозуміла, що рідний дім завжди на 1-у місці і моя душа завжди буде прагнути повернутися додому.
Так, іноді було гучно. Ми чули, як десь поруч прилітало, ми бачили гелікоптери, які летять так низько, що ледь не зачіпають дах. Ми щодня чуємо, як десь за селом вилітає від нас і б’є по ворогу. Але зазвичай — у нас тихо. Так, я до приїзду додому вважала, що у нас нема життя, всі люди поїхали і в селі робити нічого. Яке ж щастя, що я помилялася. Усі місцеві повернулися, люди виходять увечері на вулицю та гуляють, магазини працюють, молодь живе та розважається.
Це літо для мене було найкращим. З’явилося багато-багато нових знайомих, щодня були гулянки та двіж. Ми жили так, наче це наш останній день. За ці три місяці я духовно подорослішала та переосмислила щось для себе. Якби не мої друзі то, логічно, це літо не було би таким ідеальним. І я сподіваюся, що наступне буде в декілька разів краще, і після 1-го курсу я поїду на канікули вже на вільний та мирний Донбас!
Авторка: Маркєєва Віолетта
Comments