ОЧИМА ПЕРШОКУРСНИКА

Час тяжкий. Час точно не наш. Карантинний час.

Два місяці ми сидимо вдома. Сказати, що тяжко, – не сказати нічого. Насправді ніхто з нас не очікував, що буде таке... та ще й настільки довго.

Це наш перший рік. Насичений пригодами, новими знайомства, життєвими уроками... повинен був бути. Коли куратори казали, що цей час пройде швидко, ми й не думали, що настільки. Однак він нас неабияк перевіряє. Які ми насправді. Хтось переоцінює свої можливості, хтось навчається контролювати свої емоції, хтось знаходить спільну мову з тими, кого давно не бачив. Для кожного це виклик. Так і є. Зараз ситуація така. І ми повинні бути такими. Сильними, витривалими. Навчатися. За покликом серця й душі. Професійно...

Я впевнена, усі хоч трошки, але почали цінувати те, що тоді здавалося дрібницею.

Зараз не поглядом першокурсниці чи випускника. Та й не абітурієнта. А просто Малишки – дівчинки, яка хоче просто подивитися в очі рідній людині. Яка оберігає сердечко. Його подарувала доля – Київ, НПУ імені М. П. Драгоманова, факультет української філології та літературної творчості імені А. Малишка. Маленької людини, яка дивиться на небо. І бачить хмарку... у формі серця. А воно на всіх одне. Що небо, що серце. Жовтеньке таке. Усміхнене, скрізь сльозки. Бо гарно. До глибини душі...гарно!

Ми усі разом! Досі! Попри кілометри та проблеми. Ми доводимо це щодня, секунда в секунду. Ми робимо один одного щасливими смс-кою «Як ти?», відеодзвінком, голосовим повідомленням. Уподобайкою та коментарем під фотографією.

Колись (ще невідомо) ми зберемося в одній кімнаті чи в одній аудиторії, зустрінемося разом на сходах чи в «Матусиній кухні»... і заговоримо! Будемо обійматися! Без масок і дистанції. Ми обговоримо все на світі, що було на душі за ті місяці... А поки бережи себе! Заради нашої зустрічі.💜♾💛

«Добре там, де нас нема.

Треба цінувати те, де ми є»

Автор: Марія Радченко