Просто одна історія

У сусідській квартирі молода сім'я з трьома дітьми: десяти, семи й чотирьох років, двоє хлопчиків і дівчинка. Зустрілися ми на початку війни страшної темної ночі, коли ракетами вперше накрили ТЕЦ-6. Мовчазні, перелякані, сонні, з улюбленими іграшками в руках, вони покірно бігли в укриття... Найменший, Тьома, як з'ясувалося пізніше, говіркий, розвинений, веселий і непосидючий хлопчик, чомусь назвав мене Леді. Це було дивно й незвично. Ми потоваришували, коли я пригостила його м'яким, свіжоспеченим удень у "сільповській" пекарні батоном. Дитя, узявши шматок відламаного хліба, сказало, що зараз буде пікнік, і почало смачно їсти... Серце стислося, сльози навернулися, голос пропав. Я довго мовчала, бо не могла говорити... Щоночі відтоді я обов'язково беру різну всячину для дітей - пікнікувати: картоплю в "мундирах", сосиски, печиво, сало, цукерки... І вони залюбки смакують, хоч і годовані вдома, але темрява, періодичне затишшя, обійми майже незнайомки створюють довірливу атмосферу. І це вже стає такою собі традицією сьогодення. Боляче і прикро, але війна пише новітню історію, у якій є звичайні буденні стосунки й почуття. А я молю Бога, щоб ці малі українці мали змогу мирно спати в ліжках, а не пікнікувати в укритті з чужою Леді..

Авторка: Олена Дияк