Яка вона, українська перемога, і що нас очікує після неї?

Я Таня. Нині студентка 3 курсу. Гадаю, моє життя складалося щасливо: цікаве навчання, усі умови вдома, сім'я та близькі поряд, увагою друзів не обділена… Мене все влаштовувало! Аж поки одного дня моє серце ледь не розірвалося: я прокинулася о 5 ранку від черги вибухів. Перед очима пролетіло все життя. Та ось вже минуло більше 220 днів з того моменту, як почали вмирати невинні. Війна – 5 літер, а стільки жаху, ненависті й болю в них.

Ще більше лякає невідомість, майбутнє моєї країни. Така могутня й така вразлива… Божевільні дії країни-агресорки паралізували звичний ритм українських сіл, містечок і мегаполісів, а найстрашніше – вони відібрали життя тисяч людей! І цей страшний рахунок збільшується щодня. І хіба, засинаючи 23 лютого, хтось із пересічних українців міг подумати про таке жахіття?!

У перервах між постійними повітряними тривогами запитую себе: «Яка вона, українська перемога, і що нас очікує після неї?». Важливо, що в думках лиш таке формулювання – «після перемоги», адже немає сумніву, мій народ знищить орду ХХІ століття, що по-дикунськи лізе з півночі. Єдиний порятунок для України – звільнити свою територію силою зброї, адже з убивцями не домовляються. З ворогом, що, оскаженілий через безсилля, шантажує світ ядерною зброєю, не домовляються. Його знищують. Україна захищає своє, нам чужого не треба. Єдина амбіція українців – бути. Бути вільним народом на своїй, Богом даній землі. У модерному світі імперські зазіхання, чиї б вони не були, звучать абсурдно. Країна, що обрала такий шлях, рухається в минуле. Ми ж, українці, обрали майбутнє.

Проте, на мою суб'єктивну думку, говорити про повну перемогу можна буде лише тоді, коли між Україною та Московією (саме такий термін вважаю доречним, аби заперечити зазіхання росіян на політичну та культурну спадщину Русі) виникне прірва на культурному та мовному рівнях. Світоглядно ця прірва вже очевидна. Погодьтеся, надто неправильно в такі часи споживати контент, який приносить гроші московитам, адже їх податки йдуть на фінансування ракет, що летять на наші голови. Неправильно послуговуватися мовою окупантів. Влучні слова сказала відома письменниця Ліна Костенко: «У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм». На жаль, мовне питання є предметом суперечок між українцями: одні наполягають на тому, що всі повинні говорити винятково українською, інші натомість вважають, що це справа кожного. Хотілося б, щоб кожен російськомовний українець усвідомив: через російську мову до нас зайшов кривавий «рускій мір». Частина ще з 2014 року (про це згодом) вже перейшла на українську, частина, я переконана, ще перейде. Проте не треба вимагати від людини, яка все життя розмовляла російською, щоб вона негайно і навіть спросоння читала напам'ять Кобзаря. Українізація має бути мудрою, послідовною, наполегливою. Мабуть, її варто починати зі школи. Багато зроблено в Україні в цьому напрямку, але все одно недостатньо.

Повернімося до теми 2014 року. Часто в інтернет-просторі звучить питанням: де ви були 8 років? Адже війна почалася ще тоді анексією Криму. Насправді українці ні на мить не забували про події на Сході України: школярі проводили ярмарки, виручені гроші з яких передавали нашим бійцям в АТО, писали їм листи-підтримки, благодійні фонди не закривалися, а наша влада намагалася дати розголос на міжнародному рівні всім безчинствам московитів. На жаль, тоді нас не чули, та й ми самі недооцінювали ситуацію, не готувалися належно. Мені було 13 років, коли під пісню Світлани Тарабарової «Повертайся живим» ми, школярки, танцювали постановку й весь зал плакав. Ми з дитинства звикали до слова «війна», як би це сумно не звучало.

Отже, «українська перемога» - це передусім повернення наших територій у межах кордонів, прописаних Конституцією України (Херсонська, Донецька, Луганська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим, аж ніяк не днр та лнр), це культурна та мовна дистанція, критичне руйнування міфу про «адін народ».

Що ж буде після перемоги? Буде абсолютно новий світ. Світ, у якому з'явиться свій супергерой. Після перемоги Україна стане тою, хто врятував людство від катастрофи та занепаду. Від мороку тиранії та диктатури. Україна буде Помпеями, які перемогли свій Везувій. Україна буде тою, що змогла подолати страх та побороти зло. Після перемоги американці неодмінно знімуть блок-бастер, де світ рятуватиме українець за допомогою зброї та засобів, якими його забезпечать американці та британці. Мільйони захочуть бути українцями. Бо «Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І наше діло праведне й святе…», як писала Ліна Костенко. «Україна - це супер. Україна - це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом». Після перемоги повною мірою зрозуміємо, що ж Ліна Костенко мала на увазі. Напевно, ми не станемо одразу членами НАТО, ЄС (куди вже подали заявки) чи G-20. Та це й не має значення. Питання в тому, чи матимуть тоді всі ці об’єднання значущість?

Очевидно, що після перемоги на нас чекає титанічна праця з відбудови не тільки країни, але й нового суспільства, яке починається з усвідомлення себе як частки цього суспільства. Після перемоги мало що буде нам не під силу.

Скрутні часи наразі в Україні. Темрява, яка невідомо коли закінчиться. Але це станеться, і тоді українське сонце зійде! Все буде Україна! Слава Україні!

Авторка: Тетяна Чуткова