NEWNAME

«Чому в Сергіївці так далеко море?» та «Це що, кохання?»

Як тільки з’являлися нові путівки до табору, я прохала відразу мене записувати в групу, особливо якщо це канікульна пора року. Мені було щось там по тринадцяти роках, надворі вирувало літо, а мій мозок був затьмарений думками про тритижневе море. Безтурботність тієї пори зашкалювала. Досі помірковую над тим, що в межах тринадцяти-шістнадцяти років було в мені більше отієї невимушеності та бажання насолоджуватися життям. У стилі «раніше трава була зеленіша». Проте це був той момент, коли я гадала, що дуже доросла та самостійна, а мама віддавала мої кишенькові вожатій. Задумувалась, чи справді на такій довірі лаштуються стосунки між рідними, тому відчуття самотності й безпорадності налягало на оте позитивне й невимушене. Загалом, як будь-який неореалізм, зображення мого життя не буде лише поганим чи лише хорошим.

Тоді я бачила море вдруге. Питала, чи воно точно не Азовське, бо щось дуже мілке. А з мене посміювалися, бо то був лиш лиман. Щиро не пам’ятаю яку назву мав той табір, проте поїдені солоним вітром його стіни нічим не різнилися від комуно-мінімалістичних архітектурних витворів межі 60-90-х. Від них метрів через двісті були сходи, що спускалися до території лиману. Повернувши праворуч, можна було зануритися в туристичний ринок. Після нього – міст, який пересікав кілометровий лиман та був однією із двох можливостей дібратися до моря. Іншим варіантом перетину був пароплав.

Дуже любила ходити босоніж по нагрітому пляжному піску. Й одного разу вирішила поєднатися з природою та піти до моря без взуття. Можу сказати, що правила фізичної взаємодії асфальту та сонця я пропустила крізь себе. Поєднання з природою має відбуватися поступово, і краще питати в знавців, що воно таке, те еко, і з чим його їсти. Цивілізаційний поступ поступово поставив пастки для пастеризації «крови огаджетованої» для повернення до її першоначала – крови з молоком. Простими словами, асфальт – лише видиво природності, і краще не ходити по ньому в спеку. Тоді закони фізики давалися мені не дуже. Коли ми купалися в лимані, я почала вірити в чари морської води. Усім розповідала, що навчитися плавати там набагато легше, взагалі ніяких зусиль не вартує, бо то якесь чарівне середовище. А потім вожата мені пояснила, що оті чари через великий вміст солі у воді.

А ще я встигла вийти заміж. Почалося все з дискотеки, якою закінчувався щодень табірного життя. Ми з моєю подругою, яка була і сусідкою по кімнаті, вигадували кльові наряди та фарбувалися, щоб нарешті хтось запросив потанцювати під «ти так красіва, невинасіма». І кожного разу, коли з нами намагалися познайомитись, утворювалася воронка, де кавалери зникали після першої розмови. Чому? Що не так? Дивно це було. Лиш потім ми зрозуміли першопричину, коли хлопці з нашої групи почали кидатися фразами, типу: «Ну як ми їх? Ти бачив, бачив, як вони тікали?». Загалом ці агенти 007 ніколи не танцювали, проте завжди сиділи на території дискотеки та вишукували нових «жертв». - Добре, хлопці, які причини, що таке?

- Ну ви, цеє, нам подобаєтесь, короче, не танцюйте з отими придурками.

А ми, як усі нормальні дівчата з чимось там по тринадцяти роках, спочатку посміялися, а в кімнаті обговорювали свої враження та вибудовували стратегії поведінки. Кажу:

-Чуєш, це ж вони з нами за стіл в їдальні того й попросилися сісти. Ніколи відразу не помічаєш такого.

Загалом так почалась історія, яка розтягнулася в мене на довгі роки вивчення та осмислення такого дивного почуття, як любов. Назвем персонажа моєї історії «Л». Людина, любов, легкість, лиман, лоскіт, літо. Ми з Л почали більше часу проводити разом, а ввечері, замість дискотеки, гуляли територією табору. Якось вирішили пробратися через паркан та спуститися до лиману. Усю дорогу розказував про вужів, які отам вночі точно біля берега нас ждуть. Ми сіли на мостику, з якого відправлялися пароплави до моря, але ноги у воду не опускали, раптом таки сидять і чекають. Плюскіт хвиль, цвіркуни, яскравий місяць, що спадає на воду, розмови про життя та ледь чутна запальна музика із закладів поруч. Ми говорили, сміялись, говорили…

-Треба йти, шукати будуть.

Ми підіймалися по сходах, яких було ледь не сотня, музика звучала гучніше, бо йшла від закладу поруч, а Л багато жартував. Та коли заграло щось повільне, повернувся, протягнув руку:

-Потанцюємо? -Тут? На сходах?

Проте спитала я це, коли вже поклала свою долоню в його. Ми танцювали, а потім Л каже:

-Можна тебе поцілувати?

-Можна…

До французьких поцілунків ще було далеко, але це було щось хороше. Потім обійняв і ми просто стояли отак.

Це було вісім років тому, проте я досі пам’ятаю кожну деталь отого світлого. Тоді в таборі ми зіграли імпровізоване «весілля», у якому нам допомогли друзі. Це було так наївно й смішно. Уже вдома він приїздив до мене на велосипеді й ми лежали на траві й дивилися на зорі. Потім усе якось змінилося. Не було б це реальним життям, якби склалось якось інакше. Про неореалізм пам’ятаємо ж?

Пізніше в школі я прочитала «Момент» В.Винниченка й подумала, це ж воно. «Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут…».

З тих пір цікавилася «хімією» любові, де вона береться, скільки вона триває й чи люблять люди, що перейшли за межу моменту. Як і фізика, мені це давалося не дуже.

Отож, підсумки цієї поїздки для мене такі: небезпечно те, що пече, а не гріє; якщо надто солоно, то це хороша можливість триматися на плаву; не опускайте вночі ноги до води, бо там сидять вужі.

У наступному випуску: «Чого ми живемо в туалеті?» та «Тепер ти нас не спалиш».