NEWNAME

«Чому не завжди круто бути крутим?» та «Електрична машина-вбивця»

Ніщо не буває настільки загадковим, як усе. І той самий Google незугарний задовольнити пошукові пориви до знання всієї ідеологеми цього світу, зокрема соціального.

Коли мені було щось там по дванадцяти роках, батьки, тобто мама, бо в сім’ї матріархат, відправили мене на курорти до славного города Вінниці. Було це давно, бо за межами столичної області блукали трицератопси, а в межах був пік різноманітних пільг «за чорнобильськими посвідченнями». Загалом, усі мої подорожі Україною відбувалися під гаслом «оздоровитися» і «добре, що на шару».

Отож, про Вінницю. Відвезли нас не в саме місто, а на кордон із Молдовою. Не на митницю, звичайно, проте якщо дійти до краю табірної зони (бо огорожа із колючим дротом мотивує до такої назви) , тобто «бісєдки», або «місця», то можна було побачити річку, міст і пропускний пункт на ньому. Сама альтанка (бісєдка) була чи не улюбленим місцем усієї елітної частини табірного суспільства. До цієї ланки належали ті, хто був на цих теренах та знав місцевих, які могли пронести заборонені (цигарки та алкоголь) і малозаборонені (чипси та подібні продукти з ГМО) компоненти оздоровчо-реабілітаційних процедур. У мої щось там по дванадцяти роках ці їхні збіговиська, таємна кооперація табірців, надихали й водночас інтригували непередбачуваністю. Чи за іронією, чи за задумом, але від альтанки до медпункту було метрів п’ятдесят. Вечеря в їдальні не сподобалася моєму шлункові, тому пішла до пані лікарки за допомогою. Отримала рятувальний набір із трьох таблеток активованого вугілля, чекала поки пройде. Власне тоді я вперше й востаннє побачила, як хтось втрачає свідомість. Я не пам’ятаю, як точно звали цю дівчину, тому назву її Маша.

- Я зараз втрачу свідомість… Я зараз…

Саме це сказала Маша, ледь увійшовши до коридору медпункту, а потім гуркнула на підлогу. Так от, вона була з тої еліти. Я довго потім про це думала. Засудження? Ні, я думала про те, що все має свою іншу сторону. Над перевагами є противаги. І навпаки…

Про лікування та знищення нервових клітин. Ще в перший день ми отримали книжечки «Оздоровительные процедуры», крафтовість яких свідчила про їхній друк в межах не цього століття. Зранку в бювет, сольові кімнати, фіточай, інгаляція через противогазоподібні маски й те, що лякало мене найбільше, – електрофорез. Усе вище перераховане, на противагу з останньому, було невимушеним проведенням часу. От хто колись мав змогу відчути цю процедуру на собі, мене зрозуміє. Навіть сама назва надихала на картини з електронним стільцем, до якого міцно прив’язують шкіряними ремінцями кінцівки. Проте шкіряними, тобто дермантиновими, були лише ліжка, де проводили такі експерименти з людьми. Отож, лягаю я. Підходить до мене пані, що головує кімнатою електричних випробувань. Я запитую: - Я виживу?

Вона: - Якщо не рухатимешся й не відриватимеш дротів. Піднімай футболку. Чого ти?

(Не рухаюсь)

Вона: - Дивись, я тобі зараз зволожу шкіру, наверх покладу оце (замотаний в марлю, сплюснутий прямокутно-квадратний апарат), що буде тебе ледь пощіпувати. Нічого страшного не трапиться.

(Не рухаюсь)

Від цього апарату довгими щупальцями тягнулися різнокольорові дроти, які всмоктувалися в черево залізної коробки, яка нагадувала про свою присутність мигтінням лампочок та протяжним щотридцятисекундним «пі-пі» … «пі-пі».

Підпис у крафтовій книжечці.

Як вже відомо, я вижила, бо пишу зараз це. З цього всього я зрозуміла, що в житті є речі, які страшні лише на перший погляд. Не всі будуть допомагати краще розібратися в них. Але коли вдасться пройти через ризик та страх, - ти зможеш собою пишатися.

Усі події, які супроводжують нас, є незавершеною розфарбовкою, яку ми заповнюємо протягом усього життя. Натхнення, страхи, люди, що надихають, навіть той самий електрофорез – вибудова усвідомлення різнотиповості життєвих ситуацій. І що найголовніше – їх двозначності. Це найбільше, що запам’яталося з цієї подорожі. Можливо, тому, що мені було щось там по дванадцяти роках, або ж усе інше не мало схожої вартісності.