NEWNAME

«Чого ми живемо в туалеті?» та «Тепер ти нас не спалиш»

Мені було щось там по чотирнадцяти роках, а цього літа на нашу школу дали путівки до Євпаторії. Не пропускаю я такі тусовки, море – надто сильна спокуса. Цього разу ще й вся компанія з мого класу зібралася, точно ж має бути весело. Але удача вирішила явно познущатися з мене.

Загалом, весь цей табір як повна халепа. По дорозі ми з однокласницями домовилися, що обов’язково житимемо разом, це буде кльово, круто, ши-кар-до-сно. А по приїзді виявилося, що нас п’ятеро, а кімнати на тому поверсі, де заїзд, трьох- та чотирьохліжкові. А ще й вдача така, що зі мною завжди дружать трохи менше, ніж з усіма. Хтозна-як цей соціальний відбір проходить, але то є факт. У підсумку, усі дівчата із моєї школи чудово вписались у параметри табірних кімнат, окрім мене. Куди? До хлопців? Хех, так це буде точно веселіше. До дівчат? Яких? Не «наших»? Як, з іншого загону? Як одинадцятикласниць? Ну буває, спробуймо…

Це була трьохліжкова кімната, десь 3 на 4 м. Виглядала вона найбільш трешово, аніж будь-яка з тих, у яких я вже колись мешкала. Сірі, напівздерті зверху шпалери погано приховували текстуру салдепівської плитки під ними. Біля мого ліжка стирчала якась залізяка. Як потім виявилось, що на тому місці раніше була раковина. Але найсмішнішим (бо ми намагалися ставитись до цього з гумором) було вікно, замальоване наполовину білою фарбою. Загалом, провівши етимологічне дослідження, я та мої колєжанки дійшли до висновку, що заселили нас до кімнати, яка колись слугувала туалетом. Намагалась частіше ходити до своїх. У них були стіни персикового кольору й вид на море. Із вікна моїх апартаментів виднілася лише будка транформатора, яка романтично гуділа, коли вночі вже все змовкало.

Не скажу, що я була в захваті від цього всього. Але однозначно отримала можливість познайомитися з життям «одинадцятикласним», типу дорослим. Сусідки дуже раділи, що вікно величезне та з легкістю відкривається. Причини радості: жили на 1 поверсі, значить могли порушувати комендантський час табору (кликати хлопців/тікати до них тощо); палити тонкі цигарки просто у вікно; насолоджуватися літнім повітрям наповну. Словом, це було набагато веселіше, аніж «викликання пікової дами» в моїх однокласниць, хоча в цьому я теж брала участь.

Про дідовщину. Не скажу, що сусідоньки мене сердешно любили. Вони б і раді були спекатись, але куди? Отож посадовили мене на одне з їхніх ліжок (уже престиж), дали в руки цигарку й запропонували спробувати. Відкрили вікно, щоб ніхто з вожатих не внюхав, і підпалили тонкий згорток паперу й тютюну. Думала: «Круть, хочуть узяти мене у свою тусовку, буду крута».

- Вдихай у себе тільки, - казали.

- Ви впевнені, що мені треба?

- Та, блін, шо тут такого, попробуєш.

Я вдихнула й відразу закашлялась, спробувала зробити це ще раз, але стало ще гірше.

- Дівчата, я , напевно, не буду більше.

- А вже й не треба. Слухай сюди, тепер ми нарівні. Якщо розтриндиш вожатим, що ми тут курим в комнаті, ми тебе тоже здамо.

- Все понятно, окей.

Чи то зветься дідовщиною, чи то стандартне явище суспільної адаптації молодого покоління, проте такі речі мають траплятися в житті. Як і переселення до людей невідомих та різнотипних, задля виштовхування з твоєї зони комфорту (що доросле життя дуже любить робити).

Або ж те застосування дипломатично-тоталітарних підходів на тобі, для того, щоб виніс дві речі: «Ніколи нічого не буває просто так. Усе роблять задля чогось, тому будь обережна з людьми, які хочуть тебе використати» та «Це класний спосіб співпраці із тими, кому не можеш довіряти на всі сто. Чому ні?».

У наступному випуску: «У Карпатах море по коліна» та «Хто наклав у бобік?»