«Дніпро говорить українською»: українізація міста та його культурна вага

Перше, що я почула, коли вступила на українську філологію, було, на диво: «Ти з Дніпра і спілкуєшся українською?!».

Чесно, я була шокована, що українська мова в українськомовному Києві може викликати подив. Але в цих словах віддзеркалюється давній стереотип, нібито Дніпро, індустріальне серце України, завжди було російськомовним і далеким від української культури. Та чи справді це так?

Останні роки засвідчили: Дніпро – не лише форпост на Сході, а й центр культурного відродження. Українська мова тут звучить дедалі частіше – у кав’ярнях, на вулицях, у транспорті, у школах. Війна зробила мовне питання не просто культурним, а екзистенційним.

Саме тому українізація Дніпра – це не кампанія зверху, а природний процес самоусвідомлення. Мешканці відчули, що мова – це не лише засіб спілкування, а й ознака приналежності. Як писав Іван Огієнко, «мова – то серце народу: гине мова – гине народ». Дніпро не хоче бути мовчазним.

Дніпро завжди мав потужне літературне коріння. Саме тут народився Олесь Гончар, автор «Собору» – роману, який став символом духовної стійкості українців. «Собор» – це і про Дніпро, і про Україну, і про тих, хто стоїть на варті своєї культури. О. Гончар писав: «Мова - це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її».

У місті та на Дніпропетровщині народилися Дмитро Яворницький – видатний історик і письменник, який відроджував пам’ять про козацтво; саме на основі його праць у Дніпрі часто проводять піші екскурсії вулицею, названою на його честь.

Також звідси родом Валер’ян Підмогильний, який у романі «Місто» майстерно розкрив драму українського інтелігента між сільським світом і урбаністичною Європою.

Якщо не діти, то онуки наші,

Здобувши волю, вільно прочитають

Ту мову, що тепер ганебно мовкне

На замкнених, заціплених устах,

Довідаються про часи ці люті –

І німування наше нам простять.

Так писав, ризикуючи своїм життям, Василь Чапленко, уродженець Дніпропетровщини. Очевидно, що таким, як Чапленко, нема чого й прощати – вони не «німували ганебно» навіть у 30-х роках, як не німують сьогодні вже багато «дітей» та «онуків» цього письменника.

Ці постаті – Яворницький, Підмогильний, Чапленко – є свідченням того, що Дніпропетровщина завжди була не лише промисловим, а й духовним центром України, де слово мало силу зброї та віри.

Так Дніпро формував і продовжує формувати український культурний код – не з центру, не з указів, а з глибини власної душі. Багато нових письменників з’являється в цьому регіоні, багато спілок та літературних зібрань – і всі вони говорять українською, несуть українську ідею.

В умовах війни українізація набуває особливого значення. Мова стала частиною оборони – символом спротиву, маркером єдності. У Дніпрі це відчувається на кожному кроці: від радіоефірів до вуличних виступів молоді. Кожен, хто переходить на українську, робить маленький, але важливий внесок у спільну перемогу.

Сьогодні вже дивно чути: «Ти з Дніпра і спілкуєшся українською?», бо таких, як я, стає дедалі більше.

Місто говорить, співає, думає українською.

І ця мова – не лише про граматику, а про гідність.

Авторка: Анна Скубицька, 102ФІЛ