СОБОР ПАРИЗЬКОЇ РОМАНТИКИ

Чи про волів турбується Господь? (1 Кор.9:9)

Якщо запитати в пересічної людини, яка будівля є найвідомішою у Франції, то найімовірніше варіантів буде всього два: знаменитий на увесь світ музей Лувр, де зберігаються численні пам’ятки мистецтва з усього світу, і не менш відомий Собор Паризької Богоматері – велична споруда, яка ще донедавна зберігалася майже в тому вигляді, у якому звикли бачити мешканці Парижа XVI чи XVII століття.

І насправді це досить дивно.

Щодо відомості Лувру – ані питань, ані заперечень немає, адже це найбільший музей світу. Але чому Нотр-Дам так захопив уяву людей по всьому світу? Так, це дійсно величний собор, але він не є ані найбільшим, ані найкрасивішим, ані найстарішим серед готичних соборів. Їх по Європі насправді досить багато. Але якщо я попрошу вас, читачі, назвати хоча б один із тих, що розташований за межами України, – вам буде складно. Мені було складно...

Тож у чому справа? Думаю, я достатньо відтягував і нагнітав інтригу, тож скажу просто: Нотр-Дам відомий тому, що про нього написав Віктор Гюґо – відомий французький письменник, який навіки вписав своє ім’я в список найвпливовіших митців в історії.

Я не хочу розповідати тут сюжет цієї книги чи всоте вже переказувати обставини її написання. Тим паче, я не хочу розмірковувати над тим, як сильно ця книга і творчість Гюґо загалом вплинули на світову літературу. Для цього є достатньо довідників і коротких переказів, не кажучи вже про численні екранізації.

Але в мене виникло питання: невже ця велика книга, ця монументальна праця, багатошарове дослідження людських душ і суспільства – просто історія нещасливого любовного квадрата? Невже все, що є в цьому романі, – літопис короткого періоду життя чотирьох людей? Так, красиво та докладно описаний, з експозицією, з контекстами, але в сухому залишку це просто історія невзаємного кохання. Історія, яких не просто багато, а, можливо, навіть забагато...

Я в це не вірю! Я не вірю, що книга з таким простим сюжетом, без жодного підтексту може змінити світ настільки сильно, що й досі Нотр-Дам – ледь не перша асоціація з Францією, а Франція – перша асоціація з «романтизмом», жанром, який самі французи завжди вважали «чужим».

У мене виникла теорія про одне з можливих трактувань суті Собору Паризької Богоматері. Вона не єдина і не претендує на істинність, але що більше я про неї розмірковую, то логічнішою і стрункішою вона мені видається. В інтернеті я не знайшов жодного джерела, яке б трактувало цей роман під таким кутом, тож сподіваюся, що вам, читачі, буде хоч трохи цікаво.

Як ми пам’ятаємо, в романі є чотири основні дійові особи:

• Есмеральда

• Клод

• Феб

• Квазімодо

І якщо ми прослідкуємо за їхніми характерами, їхньою поведінкою та, що головне, їхніми стосунками й взаємодією, то помітимо разючу схожість цих характерів з основними на той час напрямами в культурі та мистецтві.

• Есмеральда = романтизм

• Клод = класицизм

• Феб = реалізм

• Квазімодо = бароко

Ці персонажі не просто «втілюють деякі риси» – це буквально «якби якийсь напрям був людиною».

Есмеральда – мрійлива, але горда. Чуттєва й пристрасна, але нерозумна. Прекрасна, добра й щира, але, як виявилось, непотрібна.

Клод – розумний, високий і злегка гордий, хоч і не прагне таким бути. Завжди у високих матеріях, завжди думає про добро і благочестя, але, не впоравшись із новими емоціями, цей розум втратив.

Квазімодо – дитина, що виросла в соборі, яку виховав Клод, але яку так і не визнав. Потворний, гротескний та незвичний, але при цьому сповнений глибини, сенсу та доброти.

Феб – реаліст і цинік. Думаю, це найкращий опис цього персонажа. Не здатний на почуття ні до чого, крім себе. Він позбавлений як рожевих, так і чорних окулярів, для нього не існує «романтики» чи «високого». Він – син землі, не більше й не менше.

А тепер давайте поглянемо на взаємодію цих чотирьох.

Клод уперше бачить Есмеральду на площі перед собором. Місце, обставини зустрічі, реакція та подальша поведінка Клода свідчать лише про одне: він так сильно захопився «високими матеріями», що повністю забув про існування земного життя та про те, що сам – людина. Схоже, він давно або ніколи не читав Перше послання до Тимофія, де апостол Павло пише: «Вивчай себе…». І саме тому, закохавшись, він не знає, що з цим робити. Він не знаходить собі місця: усе, що він знав і у що вірив, просто капітулює перед новим світом земних пристрастей.

Приблизно те ж саме сталося з епохою Просвітництва та класицизмом. У якийсь момент класицизм потрапив у певний тупик: про високе писати вже нічого, а про низьке він не здатен. А щойно спробував принести щось «мирське», то ця література почала втрачати свою головну функцію – вона переставала повчати, тобто «втрачала розум». Класицизм дуже хотів би навчитися звертатися до простих людей, але щойно він починає це робити – він перестає бути класицизмом.

Квазімодо – інша історія. Його перша зустріч з Есмеральдою відбулася на тому ж святі, але в іншій ролі. Есмеральді стало шкода цього горбаня, і вона дала йому води. І в подальшому між ними були дуже дивні стосунки, оскільки Есмеральда щиро захоплювалася характером і розумом Квазімодо, але не могла сховати відразу до його зовнішності. Абсолютно те ж саме думали письменники-романтики про бароко. Вони захоплювалися його сенсами, змістом, схилялися перед майстерністю та тонкощами передачі емоцій... але форма цих творів, те, як вони були написані, як виглядало барокове мистецтво, здавалася їм надто гротескною та некрасивою. Естетика вже не відповідала новому часу.

Феб же бачить в Есмеральді те, чим вона і є, – просто красиву жінку з третього стану. Просто гарну циганку і найімовірніше злочинницю. І жодних почуттів, окрім звичайного бажання «мати її», у нього немає і не могло виникнути. Він визнає її красу та всі позитивні риси, але на нього вони не справляють жодного враження. А от сама Есмеральда закохується саме в нього. І хоча вона розуміє всі недоліки цієї людини, її кохання й пристрасть перекривають усе.

У реальному житті їхні стосунки втілені в тому, що в якийсь момент виникла «реалістична школа романтизму», але жодної «романтичної школи реалізму» немає й бути не може. Романтизм може бути реалістичним, але реалізм – романтики позбавлений. Есмеральда може кохати Феба, але Феб її – ні.

Не менш цікавими є взаємини Клода й Квазімодо, але це буде просто ще один доказ моєї теорії. А я вже й так достатньо вашого часу забрав...

Я не вірю, що Гюґо написав такий величний твір, щоб просто створити «щось про кохання». Він – мислитель та законотворець романтизму, який розумів його сильні та слабкі сторони й, хоч ніколи його не зрікався, бачив його приреченість.

І цей твір став буквально рятівним кругом для цілого напряму, бо, хоч «романтизм» як епоха й закінчився, Нотр-Дам залишається його втіленням до цього дня.

Автор: Олег Кліщ, 203ФІЛ