Юність як літературне тло

Зрілі роки майже завжди є відображенням дитинства та ранньої юності. Людина мислить, сприймає, міркує, робить висновки, згодом спадають на думку й сталі судження й неупереджені переконання. Ось і у житті Григорія Квітки-Основ’яненка, визначного літератора, який написав твори «Маруся», «Божі діти», «Сердешна Оксана», «Ганнуся» та інші, було багато злетів та падінь, піднесень та спадів, намагань та здобутків, здавалось би випадковостей, які, однак стали його неабияким орієнтиром у письменництві та житті.

Новий поштовх у розвитку новітньої української прози зробив видатний письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Славетний історик Микола Костомаров казав: «Не підлягає ані найменшому сумніву, що честь створення новітньої української літератури належить письменникові, який виступив під прибраним ім’ям Основ’яненка». Одного разу Пантелеймон Куліш зазначив: «Тут наче й художества немає, бо дивишся як на саму правду, що от перед твоїми очима совершається; а будто художество велике у душі в того чоловіка, коли зміг піднять мужика в свиті і в дьогтяних чоботях на таку вишину, що хоч візьми та й посади коло престола Божого». Повісті Григорія Квітки-Основ’яненка є значним здобутком не лише в українській літературі, але й у  письменницькій спадщині всієї Європи. Сергій Єфремов також згадував: «Українські повісті Квітки з народного життя були першими, в яких реально змальовано селянське життя».

Автор «Малоросійських повістей» народився 18 листопада 1778 року в селі Основа біля Харкова. Він мав козацьке походження, його родові зв’язки сягали початку зародження козаччини, він походив зі слобідсько-української козацької старшини. З дитинства митець мав слабке здоров’я – одного разу він раптово осліп. Виявилось, що причиною сліпоти був начебто ячмінь. Зір повернувся до хлопчика аж на п’ятому році життя. Саме завдяки поїздці на прощу до Озерянського монастиря Гриць прозрів. Однак у юнацтві через феєрверк він осліп на ліве око.

За свідченнями Пантелеймона Куліша, родина Квіток жила «просто, по-старосвітськи, по-козачи», тому й Грицько змалку чув у батьківському домі українську мову. З дитинства хлопця призвичаювали до відвідування хрестин, весіль, застіль, що посприяло вивченню українських традицій та звичаїв. Початкову освіту Грицько здобув вдома, а трохи згодом – у Курязькій монастирській школі. Коли хлопцеві виповнилось п’ятнадцять років, батьки вирішили віддати його на військову службу. З грудня 1793 він став вахмістром лейбгвардійського кінного полку. Далі він буде і ротмістром Сіверського карабінерського полку. Однак в січні 1797 року він покинув військову службу.

Будучи сильно набожним та ревно сповідуючи релігійні сімейні традиції, Григорій Квітка подався в ченці. Письменник був особисто знайомим з Григорієм Сковородою, вони часто бачились в рідній батьківській хаті, це теж певною мірою вплинуло на його наміри. Отже, у червні 1804 року Григорій Квітка став послушником Свято-Преображенського монастиря в Харкові. Цікавим є те, що у келії Григорія Квітки стояло фортепіано, на якому він складав молитви. У період чернецтва письменник часто бував вдома й навіть брав участь у всіляких громадських заходах (зокрема, у січні 1805 року Г. Квітка був присутнім на відкритті Харківського університету). У 1805 році на прохання Г. Квітки єпископ Христофор Сулима офіційно звільнив його від послушництва в Курязькій обителі. Після досвіду чернецтва Г. Квітка дванадцять років був старостою Основ’янської церкви. Починаючи  з 1806 року, Г. Квітка віддав багато сил дворянській службі, наприкінці 1816 року його було обрано Харківським повітовим маршалком. На цій посаді він прослужить аж до травня 1828 року. Згодом Г. Квітка стане суддею Харківського совісного суду, після цього головою Харківської кримінальної палати. Він дослужиться до чину надвірного радника, стане кавалером ордена святої Анни другого класу та святого Володимира четвертого ступеня, а 1836 року отримає діамантовий перстень за віддану службу.

Окрім вищезгаданого, письменник організовував в Харкові літературні вечори, був долучений до роботи в університетської друкарні, став директором першого в місті танцювального клубу та директором Харківського театру. Саме завдяки   Григорію Квітці у 1821 році в Харкові було вперше поставлено виставу «Наталка Полтавка». Квітка виступив ініціатором створення «Доброчинного товариства», був також діяльним членом «Товариства думок» при Харківському університеті, засновником Інституту шляхетних панночок, редактором часопису «Украинский вестник».

Отже, життя й праця Григорія Квітки, згодом Григорія Квітки-Основ’яненка, були сповнені викликів, можливостей, спроб та чітких рішень. Саме засвоєння побожності з боку сім’ї змалку дали той різкий поштовх до написання творів, у яких перегукуються духовні мотиви. Військова та дворянська служби вагомо посприяли утвердженню та зміцненню мотивації й впевненості майбутнього письменника. Чернецтво в юності було тим умиротвореним періодом, який Г. Квітка буде згадувати до кінця своїх днів, було часом, коли у душі молодого хлопця зародилось власне уявлення про світобудову, ствердились світогляд та  віра. Його біограф Григорій Данилевський писав, що враження від життя в Куряжі (монастирській обителі), серед просторів мальовничої природи «самотності та молитві, надовго закарбувалися в душі Основ’яненка й повсякчас відлунювало в його ліпший творах».

Авторка: Марія Корган, 406ВС