.png)
Не можна сказати, що в нас з нею була симпатія. Чи антипатія. Просто я і моя вчителька з малювання – Лілія Олексіївна – були людьми з різних світів. Вона – спокійна, виважена і безмежно талановита художниця. І я – мала, постійно жартівлива і непосидюча Дашка.
Чому я пишу про неї як про свою улюблену вчительку? Усе просто: Лілія Олексіївна вміла направляти мої «творчі пориви» у щось раціональне. Розквецяну по аркушу гуаш перетворювала в дивовижну квітку, намальовану простим олівцем карлючку – у птаха. Вона бачила, як я хочу малювати (і як це у мене через раз виходить), тому завжди кликала до вчительського столу і спокійно пояснювала, як малювати і робити інші витвори декоративно-прикладного мистецтва.
Виходило не завжди. Часто осінній ліс ставав схожим на червоно-жовто-сіро-буро-малинову калюжу. Я хлюпала носом і судомно намагалася виправити ситуацію. А Лілія Олексіївна з дивовижною витримкою допомагала мені, щоб я не плакала і не метушилася.
Так ми з нею і провели, можливо, дивовижні, але точно незабутні роки. Я – намагалася опанувати пензля і фарби, Лілія Олексіївна – вгамувати мене і передати свої знання в художньому мистецтві. Думаю, деякі вчителі б давно поставили хрест на такій учениці як я, але не Лілія Олексіївна. Вона вірила в мої сили. І вірила б і надалі, якби нам не довелося малювати людину.
Я сиділа над листочком увесь урок. За цей час його рясно вкрили плями від сліз. Та клята дівчинка в лісі не вдавалася хоч ти що з нею роби. Я малювала, стирала, малювала і знову терла. Лілія Олексіївна дивилася на мене, але не підходила. Це була наша контрольна робота, усе має бути прозоро.
Я принесла ту кляту дівчинку і кинула її на стіл.
- Нічого не вийшло, - сказала я і хлюпнула носом.
- Буває, - каже Лілія Олексіївна. – Не всім бути Рембрандтами.
Я хлюпаю носом ще раз. Такого розпачу ніколи не відчувала, адже тепер я не буду відмінницею (а у середній школі це ще дуже навіть проблема). І це через кляту дівчинку в лісі, най би її.
Лілія Олексіївна дивиться на мене і ставить у журнал 10 балів.
- Це тобі за перше місце на конкурсі Яцика. Але, кажу щиро, не треба тобі малювати. На філфак краще якийсь поступи.
Минуло 7 чи 8 років. Ми зустрілися з Лілією Олексіївною випадково – в одному з парків мого рідного міста.
- І як ти там? – питає вона зацікавлено.
- Та нічого, - кажу я. – Вступила, на філфак.
Авторка: Дарія Шерстюк