.png)
Для чого людині потрібні руки?
Цікаве питання: для чого людині потрібні руки?
Сівши в трамвайчик, я побачила дивовижні старечі руки, сповнені любові. Бабуся споглядала мене своїми світлими очима, та не вони цікавили мене. Я дивилася лише на зморщені старенькі дивовижні руки. Скільки цікавого розповідали вони про власницю! Стільки всього переробили та пережили…
Рух не зупинявся. Думки так і супроводжували мене всю путь. Зачинилися двері, я знову ж себе запитувала: «У чому ж краса цих рук?»
Усе завмерло. Вихід. Прямую до школи, у класі тихо – я сама, а поруч сидить Учитель. Стає якось незвично дивно: у теплому багряному обрамленні вранішнього сяйва руки Оксани Василівни з ніжним трепетом перебирають листочки зошитів. Душа черпала любов та вливала її, дарувала, окрилювала. Руки… Так, руки. Знову споглядаю тоненькі пальчики прекрасної жінки. Які ж вони, ці руки?
Руки?! А чи є щось краще за обійми цими руками? Чи в змозі я віднайти щось більш чарівне за потиск саме цієї долоні в швидкому та турботному невільному світі?
Урок скінчився давно-давно, а я все мислю про те, що долоні Оксани Василівни вистачило б мені, аби змінити невтомну печаль щирою любов’ю. Знову думаю: все так, як треба; нічого не зайве, ніщо не є таким же важливим, як побачені мною кисті пальців прекрасної жінки…»
Лише в тому шкільному 24 кабінеті завжди вирувала любов. Жага до літератури їдко й надовго засідала в серцях багатьох дітей. Даремно не згадувати зустрічей поглядами, дарованих квітів, бо так мало пробув Учитель серед нас. Уроки рятували мене, а література, яку викладала неймовірної краси жінка, давала сили йти далі, жити. Дивовижне явище оті уроки, адже лише Вона з трепетом заворожувала нас поезією. Скільки ж кохання та любові до людей вирувало в ній! Ось чому вчительська праця дозволяє собі найбільшу розкіш життя - любити людей! Любити за сміх, за усмішки кутиків рота. Більше від усього на світі я люблю 24 кабінет з поміткою на дверях “кабінет літератури”. Скільки ж душі вирувало в ньому, скільки болючих спогадів та цінностей! Як багато жаги до життя відобразила, закарбувала Оксана Василівна в моєму серці одного жовтневого ранку, що й забути не можу досі. Тепло її душі сплелося зі мною назавжди. Прекрасну літературу читаю досі, і бажання покохати весь світ завдяки майстерності слова теж назавжди.
Колись я стала дорослою і зрозуміла, що більше не спитаю в Учителя про Печоріна, не обговоримо ми й строф Блока; та за щастя творити на світі, бо є розуміння того, що колись у24 кабінеті жила Людина, яка не терпіла нечесності та нікчемності, яка виховувала в дітях справедливість та доброту, яка викохувала найважливіше та найважче – Людей.
Однак цікаве питання: як жити без таких прекрасних рук? Я замислилась над цим питанням у похмурому та тьмяному 2018 році, коли обрала професію учителя; та не бажаю здаватися лишень дівчиною, яка всього-на-всього любить дітей, має хист до викладання чи непогано осмислює предмет, і від того вирішила стати педагогом. Я надто намагаюсь віддати любов прекрасних Людей, які мене навчали, які завжди усміхалися мені та були готовими захистити від усіх негаразд світу.
Авторка: Оксана Щур