Зала сучасних підробок

Не памʼятаю, як опинилась у тій залі. Щось туди заштовхало, чи природний потік натовпу, чи затягуюча сила ілюзорного здійснення всього й одразу в агресивній симуляції мети без дороги, щастя без затрат та раю без місій.

Та й біс з цим!

Коли щось ззовні штовхає твій внутрішній компас і вказує правильне місце де стати, ходити, лягти або сісти, я особисто не опираюсь, а просто чекаю, доки мене віднесе до найближчого берега, де я, біла цис-гендерна гетеросексуалка — почувала б себе природно. А поки взяла собі нейтральне псевдо, з якого не випирають статеві ознаки, щоб не почуватися винною всім й одразу.

А разом із тим остаточно зливаюсь зі вже тридцять п'ятою маскою, корчу гримаси усім, хто побачить, всміхаюсь, вкриваючись сірим пластиком доки не зрозуміла, що світло проектора спрямовано саме на мене — найтемнішу пляму.

І вже починається фільм 

З екрану всміхнувся великий художник, зібравши до себе натовп.

Абстрактний шедевр, де кожен побачить найглибші у світі сенси.

Надгеній, що зміг монетизувати мазню, яку в підсобці мавпа

малює вугіллям за зв'язку бананів, що він купував за безцінь.

Ось інший канал: на екрані політик, вигукує щось у кадр.

Слова ті пусті – девіація думки, та люди, здається, звикли.

Стоять і ковтають за гаслом гасло і ротик, про всяк, руками

закрили, щоб десь там товариш майор не отримав негайний виклик.

Але майор зайнятий, він подає звітності для керівництва: 

«Штучний інтелект вбив Бога й зайняв почесне місце на іконостасі – тепер він точно вирішить всі наші проблеми».

Хтось знайшов нові сенси життя у кривавих змаганнях, 

Втішаючись тим, що це їхня біда забере всі можливі Оскари. 

Можливо найбільш золоті, і, скоріше за все, останні, 

Бо народ Вавілону охочий лише до гострого.

А вибір на ринку всіх задовольнить! 

Що береш для свого Ампіру?

Оцей post-пост, як стан після голоду, бо можеш собі дозволити? 

Оцей post-пост, коли отримуєш серця й вогні пімписників?

Оцей post-пост, де з бригади вижив лише ти один?

Чи цей post-пост, який провів знаменну риску й виголосив:

«Нові форми більше неможливі, бо все вже було і після нічого не буде, тому все можна, го у вікно овертону!»

А якою була мета? 

Навіть сам товариш майор не знає…

Ніхто не дивився вгору, убік, чи на сусіда, ніщо не мало значення поза екраном, лише він, замінник племінного вогнища в пітьмі небезпек був головним — тисячоока ікона, що містить все й одразу, схили свою голову перед нею і не відірви погляду свого.

А гігантський маятник вже нісся в бік нашого храму, але всім було байдуже, якось минеться.

Нас пофарбували у 13-1023 Peach Fuzz, зробили героїнові брови, визначили нашу долю своїми соціальними травмами.

Але ж це не змінить мого серця, яке любило так само, як і тисячу років тому. 

І сонце знову і знову відриває від землі погляд. 

Бути собою – як мантра,

Але хто я тоді після всього?

Людина себе знаходить?

Чи людина себе створює?

Глядач я чи мільярдний експонат?

Де моя свобода?

Якщо мене так хочуть замінити і зробити схожою на обличчя з купюр пластикового віку – це вже не схоже на любов.

Це схоже на метал, що притискає пульс на скроні.

Не так було у пророцтвах...

Ця річка не має берегу.

Я – берег.

Ця зала не має виходу.

Я – вихід.

https://t.me/murkametoff

Автор: Олег Кліщ, 203ФІЛ