.png)
Михайло Петрович, Віктор Петрович і Анатолій Васильович
у день 185-річчя
Моє переднє слово. Дехто, хто захотів залишитися інкогніто, звернуся до мене із проханням подати наступний текст під моєю рубрикою лише драгоманівкою і ніяк інакше. Зважаючи на особливість персони, я не мав права відмовити, то ж маємо такий незвичайний текст сьогодні.
Понеділок.
Ранок.
7:50.
Чому вулицjy Богдана назвали вулицеjy Богдана, а не, скажімо, Михаjла?
Ніколи шче Михаjло Петрович не замисльувавсьа над цим, як тепер. Тепер, коли він крокував до університету імені Михаjла вниз по вулиці імені Богдана, усі думки були зосереджені на цьому питанні. Михаjлові Петровичові небезпідставно здавалосьа, шчо десь поруч мала б бути вулицьа імені Михаjла, але це було не так.
Навіть jaкби Михаjло Петрович дізнавсьа, де насправді іменована Михаjлом вулицьа, він не знаjшов би jiji.
По перше, він не мав карти, а по друге, він востаннье у місті був досить таки давно, а тому навіть із картоjy навряд знаjшов би вулицьу імені Михаjла.
Можна сказати, шчо Михаjло Петрович відвідував місто чи не вперше за останні 185 років, а тому багато шчо справльало на нього сильне враженньа. Так, наприклад, будівльа опери приjeмно здивувала jого нагадавши про Віденську оперу та шчасливі студентські роки.
«Nur runder, - порівньав німецькоjy jiji Михаjло Петрович і додав: - Але, на жаль, ja не маjy часу».
Також дуже вразив Михаjла Петровича McDonalds, jaкиj заховався маjже прямо за опероjy.
«Смачно, - оцінив украjiнськоjy Михаjло Петрович і додав: - Але, на жаль, ja поспішаjy».
Звернувши на вулицьу із не менш смачноjy назвоjy, він побачив добре знаjомиj jому корпус «Свьатого Владіміра». Саме сьуди і поспішав Михаjло Петрович.
Віктор Петрович разом із Віктором JY у тоj самиj момент, коли Михаjло Петрович уже хотів взятисьа за ручку вхідних двереj до корпусу «Свьатого Владіміра», аби відкрити jiх і приголомшити усіх своjejy поjaвоjy, виходили з цих самих двереj. І випадково так сталосьа, шчо вхідні двері до корпусу «Свьатого Владіміра» не погано так вдарилисьа об велику бородишчу Михаjла Петровича. Чим jого дуже вразили.
«Неприjeмні, - пізніше скаже Михаjло Петрович про ці двері, - дуже неприjeмні».
Віктори вимушені були зупинитисьа в «міждвер’ji». На jaкиjсь мент запала мовчанка, jaку порушити посмів тільки Віктор JY, якиj стоjaв позад Віктора Петровича і не бачив Михаjла Петровича. Віктор JY сказав на вухо Віктору Петровичу: «Може, це колишніj регіоналовець, то даваjте ja jого зараз один на один на дебати викличу, - а потім із задоволенньам і гучно додав: - У мене досвід je».
Віктор Петрович нічого не відповів, тому шчо Петровичі у цеj момент огльадали одне одного. Знову запала мовчанка.
Картина була історична. Один стоjaв проти двох. Перш ніж заговорити Віктор Петрович надів окульари і порівньав фізіономіjy Михаjла Петровича із погруддьам, шчо стоjaло за jого спиноjy.
«Ні, цеj не з колишніх регіоналівців», - тихенько відповів Віктор Петрович Віктору JY, на шчо останніj важко позіхнув і стиснув у руках старенькиj оранжевиj платочок із написом «ТАК». Він завжди мав при собі такиj платочок на випадок неочікуваних дебатів із регіоналами.
«Вибачте», - нарешті сказав Віктор Петрович Михаjлу Петровичу.
«Нічо, Вітьа, - вибачив jого Михаjло Петрович і додав, тикнувши пальцем у Віктора JY, jaкий затулив собоjy «міждвер’ja»: - Мене там чекаjyть?»
«Ні, - розгублено відповів Віктор Петрович, - Вас чекаjyть у гуманітарному».
Прошчатися не стали. Михаjло Петрович розвернувсьа і пішов собі до вулиці імені Богдана.
Важко спускаjyчись крутим схилом по вулиці Богдана, Михаjло Петрович неодноразово згадував цеj прикриj епізод. Він очікував побачити «тоj самиj факультет» саме у цьому, добре знаjомому jому корпусі «Свьатого Владіміра». На жаль, не судилосьа.
Перш ніж Михаjло Петрович спустивсьа по вулиці Богдана вниз, він проjшов занедбаниj медичниj університет, цирьульника, оперниj готель та автобус «Шахтар», jaкиj справив на нього чи не наjбільше враженньа.
«До цирьульника можна було б і заjти», - розгльадаjyчи своjy бородишчу у віддзеркаленні вікон автобусу «Шахтар», вирішив Михаjло Петрович, але вже було пізно.
Врешті-решт Михаjло Петрович вчасно діставсьа до гуманітарного корпусу. Він побачив перед собоjy велику сіру коробку, шчо не могла не нагадати jому труну, jaка чомусь стоjaла вертикально.
Розмірковуjyчи над доцільністьу величезноji вертикальноji труни чи не посеред міста, Михаjло Петрович увіjшов у будівльу імені Михаjла. Добре, шчо він не став думати на честь jaкого такого Михаjла була названа цьа недоцільна «труна».
Уже в самому примішчені Михаjла Петровича зупинив охоронець, вимагаjyчи документ. Документа, звісно, не було, але студентськиj натовп хвилеjy накрив і проштовхнув Михаjла Петровича далі, оминувши контроль.
А далі jого чекала зала очікуванньа ліфтів. Усьа зала була охоплена переважно жіночим студентством, jaке шчільним натовпом взьало в облогу декілька ліфтів. Михаjло Петрович одразу помітив золотиj ліфт, якиj усі оминали «То, певно, ліфт для особливих персон», - подумав про себе Михаjло Петрович.
Jaке ж було здивуванньа в Михаjйла Петровича, коли він дізнавсьа, шчо з поміж усіх ліфтів – у тому числі і золотиj - працьуje лише три звичаjних, а два з цих трьох шче j маjyть звичку застрьагати.
У черзі до ліфта Михаjло Петрович простоjaв хвилин з п’jaтнадцьать, однак свого таки дочекавсьа. Жіноче студентство запхало jого аж під стінку з кнопками в ліфті. Коли вже місцьа зовсім не залишилосьа і ліфт почав ревіти та стогнати, нарешті всі почали перекрикувати одне одного із проханньам натиснути ту чи ту кнопку. На диво Михаjла Петровича, лише окремі поодинокі кнопки спрацьовували.
Ліфт уже мав би поjiхати, але тут, на радість усьому жіночому студентству, з’jaвиласьа та «особлива персона», jaка мала б jiхати золотим ліфтом. Студентство спочатку зраділо, але потім jiм стало незручно. Шче більше стало незручно, коли персона ввіjшла в ліфт і попросила натиснути на сьомиj поверх.
Михаjло Петрович, jaкиj увесь цеj час не бачив «персону», адже голова була притиснута до кнопок, упізнав голос.
«Тольа, це знушчанньа, - почав Михаjло Петрович, - ja шче не приjшов, а вже хочу jти звідси».
«Знаjy, Міша, - пролунала сумна відповідь, - знаjy».
«Тольа, ти jaк хоч, а ja через п’jaтнадцьать років чекатиму ваше переселенньа до ЦК, поруч із McDonalds`ом і метро, - сказав і вискочив із ліфта Михаjло Петрович.
Двері зачинилисьа. Студентство видихнуло. Тольа доjiхав до сьомого поверху. Закривсьа за дверима, у jaкі не варто стукати. Взьав свою подушку. Відкрив вікно і закурив.
Автор: Володимир Шкіль