ЩОДЕНИК ХЛОПЦЯ-УКРФІЛІВЦЯ

Коротка оповідка про те, як стати нещасним вже сьогодні

Якось я повільно пхався другим небом, аж раптом бачу перед собою дебютуйованих, які підняли страшенний ґвалт. Радіють та сміються майбутні студенти, а мені чогось сумно. Можливо саме тому я подовгу не стояв й хутенько поп’явся собі далі на сьоме. А на сьомому небі, пані та панове, мене чекала наступна картина.

Вкрита жалем підлога сьомого неба потерпала від гуркоту безмірної кількості ніг, то якийсь дивний злодійкуватий натовп обступив щось важливе й вельми цікаве. Це щось цікаве стояло велетенською тінню над гострими головами, й навіювало щось недобре. Тінь закривала своїми довгими пальцями обличчя, наче хотіла намалювати на стіні дикобраза.

Невдовзі я побачив те, що так старанно ховав від моїх очей натовп.

Тінь дикобраза страшенно задрижала, а потім пальці-голки зникли й я почув сльози, а натовп побачив неймовірний крик. Із очей, що так старанно були стулені пальцями-дамбами, вирвалася справжня повінь. Море сліз швидко підібрало переляканий натовп та потягло геть, відриваючи мені вічі на нещасний силует та затоплюючи весь коридор океаном.

Той силует, тримаючи у руках маленьку синю книжечку, дрижав від нещастя й гірко плакав. Мені все стало зрозуміло й без слів – це була ще одна жорстоко підстрелена птаха.

Її налиті відчаєм очі звернули на мене увагу, а я дурнувато всміхнувся та чемно зняв з голови свого шапокляка, опустивши його додолу. Раніше у неї теж був свій англійський фетровий капелюшок, та тепер він, прострелений безжальною кулею, ховався у наших спогадах.

Поки я розглядав цю нещасну, наполегливий натовп встиг збудувати цілий флот зі швидких бриг та кремезних галіонів, який уже готувалася до блокади. То була справжня організована військова флотилія. Тисяча двохсот тонні галіони готували своє артилерійське озброєння, що складалося із крупнокаліберних ядер-слів-підтримки, бомб і гранат несподіваної втіхи та передабордажної картечі-обійм, а прудкі сміливі бриги масово готувалися до абордажу нещасного, похмурого силуету.

Ось-ось мала розпочатися благородна баталія, в результаті якої силует неодмінно прийме капітуляцію на умовах появи трохи сумної але вельми необхідної посмішки. Та я цього не побачу.

Натомість моя увага буде зосереджена на ледве почутому свисті, що лунав з мого шапокляка. Не кожен день можна почутий цей свист, а тому я сміливо, ні секунди не обдумуючи, пірнув з головою у капелюх.

На моє здивування, капелюх виявився глибоким, а тому занурення було доволі довгим та повільним. На щастя, з кожною секундою я все ближче наближався до капелюхової стелі, яка зараз фактично відігравала роль підлоги (адже ж капелюх був перевернутий).

Свист у свою чергу все більше здавався схожим на незрозуміле, химерне виття: «ііі-еее-ааа-ооо-ууу-иии… ііі-еее-ааа-ооо-ууу-иии… ііі-еее-ааа-ооо-ууу-иии…».

І тільки-но мої ноги доторкнулися до твердої поверхні, як я зрозумів що це за виття. Це був каторжний хор засланих на вічні страждання криворотих безіменних героїв, що професійним жалем вигукували по колу: «Ііі-Еее-Ааа-Ооо-Ууу-Иии…». Вони робили акцент на кожному звукові, а мене з кожним новим звуком проймав нестримний переляк.

Далі це виття перетворилося на жахливі заклинання-прокльони: «Ді тті – ті дді.., дітті – тідді.., дітті-тідді.., ДІТТІ-ТІДДІ!..», а я остаточно переконався у тому, що Пані, яка неодмінно дирегує цими каторжниками, має бути десь поряд.

Тут мене охопила ціла плеяда жахливих почуттів та думок. Я був готовий провалитися крізь землю, що власне й зробив.

Під землею, а точніше під стелею капелюха, виявляється нічого не було, а тому я потрапив у неясне «ніщо». Це «ніщо» дещо подібне до сьомого неба о сьомій годині ранку – начебто ти десь і знаходишся, але навколо тебе немає навіть і сліду бодай якоїсь живої душі.

Довелося віддати своє тіло вільному падінню у «ніщо». На щастя, летіти (падати) довелося не довго. Перш ніж я остаточно приземлився (розбився), мені довелося побачити наступне.

По перше, пролітаючи нічим не примітні години у просторі «ніщо» я побачив величезний факультативний дирижабль-спорткомплекс, на який, звісно, ніколи нема й не буде часу. Мене навіть трохи розсмішили ті маленькі, одягнені у спортивні костюми, тирани, які щось кричать про заліки. І хоча кричали вони старанно, та навіть у ситуації вільного падіння до мене долітали лише короткі незрозумілі клаптики погроз, які я й не думав слухати.

По друге, вже набагато нижче мені довелося побачити серйозну небезпеку! Прямо наді мною англійський Hawker Typhoon ущент розтріляв ліве крило німецького Heinkel He 111, який саме готувався до маневру, що мав страшенні наслідки не тільки для англійського Hawker Typhoon, але й для французького Dewoitine D.520, що безтурботним журавлем пролітав поруч із И-153. Як добре, що за 11 років свого «земного» перебування, я так і не піддався спокусі оволодіти одним із цих літаків.

«Моє діло - ходить по вкраїнській землі, а не літати на іноземних літаках», - подумав гордовито я, аж тут аварійно приземлився прямісінько посеред авдиторії, де саме проходив залік…

Над моїм тілом переможно встав один із мисливців з гвинтівкою в руках, що саме сьогодні керував запланованим відстрілом зажерливих птахів.

Останнє, що я побачив перш ніж прокинутися, то це цілу авдиторію нещасних розгублених очей, акуратно зібрану пірамідку синіх книжечок на столі, та чорне дуло гвинтівки.

За мить я прокинувсь у себе в кімнаті. Надворі було темно, а в голові нещасною сновидою блукала сумна думка: «сесія вже зовсім скоро».

Автор: Володимир Шкіль