МАЮ ЩО СКАЗАТИ

«Какая разница, на каком языке?» Цей вислів, на жаль, можна назвати неофіційним гаслом сучасної мовної ситуації в Україні. Уже вкотре на теренах з’являється тенденція, коли українська мова є чимось «ексклюзивним». Проте ми, студенти факультету української філології, намагаємося зберегти найважливіший код української нації – нашу мову. До традиційного місяця української писемності і мови я запитала наших студентів про те, яке місце займає українська в їхньому житті і як саме рідна мова стала для них мовою спілкування. Наші героїні – дівчата з різних регіонів країни. Хтось говорив українською з пелюшок, хтось – лише після вступу до університету. Але кожна з цих історій захоплює і вражає.

Історія 1: Оля

Олі 18 років, навчається на 1 курсі.

«Я з півдня Одеської області. Народилася в регіоні, де проживає багато національних меншин. Мої мама і тато – болгари, як і всі мої предки, але народилися й живемо ми в Україні. Усе своє життя я розмовляла болгарською, а російською – за межами свого села. Хоч навчання в школі було російськомовним, українська подобалася мені більше. Тому з другого по одинадцятий клас я брала участь в олімпіадах, мовних конкурсах МАН.

Коли влітку я поїхала подавати документи до університету, мені сказали, що на факультеті треба розмовляти державною мовою. Останні тижні перед початком навчання я намагалася розмовляти лише українською. Чесно, перші дні було важко. Навіть зараз іноді до кінця не можу сформулювати думку українською так, як хочу, бо до цього не було нормальної практики. Але завдяки дівчатам з кімнати в гуртожитку, однокурсникам, одногрупникам, кураторам я набуваю досвіду в спілкуванні рідною мовою.

Перші тижні дівчата сміялися та запитували: «Чого ж ти вступила на українську філологію?» А я й не знаю, просто душа лежить до цього, це мені подобається. І я впевнена, що зовсім скоро остаточно опаную нашу солов’їну, бо справді цього хочу!»

Історія 2: Даша

Даші 19 років, навчається на 3 курсі.

«Народилася я на Житомирщині у військовому містечку. Склалося так, що в 1990-х – на початку 2000-х сюди направляли військовослужбовців із різних куточків усього пострадянського простору. В одному під’їзді тоді жили українці, росіяни, білоруси, грузини й багато інших. Мова на вулицях була схожа на різнобарвну суміш. Тому, під впливом такого оточення, формувалася і моя мова. До 6 років я не знала рідної мови взагалі і спілкувалася лише російською. Хоч і знала українську мову, проте, враховуючи те, що вдома нею не послуговувалися, ніколи не виникало думки розмовляти солов’їною.

Коли я пішла до школи, то російськомовних шкіл у місті не лишилося. У першому класі я поступово вчилася розмовляти українською, але виходив недолугий суржик. Загалом у нашому містечку тоді так виходило у всіх. Відтоді я почала розуміти, що українська подобається мені більше: я заслуховувалася літературною мовою моєї першої вчительки і розуміла, що хочу розмовляти так само гарно і милозвучно. Тому, починаючи з 3 класу, я почала ходити на олімпіади з української мови, згодом (коли перейшла у середню школу) крім мене на олімпіади та конкурси з мови нікого більше не відправляли, бо я настільки закохалася в рідну мову, що могла вчити її безперервно.

Коли постало питання про те, куди вступати, то вирішила, що це точно має бути спеціальність, пов’язана з мовою. Тоді мені здавалося, що інших варіантів просто немає. Після вступу, завдяки оточенню на факультеті, я вирішила розмовляти лише українською і викоренити суржик. Хоча я стикалася і з насмішками від своїх шкільних друзів, і з моментами, коли просто «автоматом» говорила суржиком, проте я все більше і більше розмовляю рідною мовою. Бо саме в мові і є наша сила!»

Історія 3: Марійка

Марійці 19 років, навчається на 3 курсі.

«Народилася я на Київщині в селі Бесідка. У мене в родині всі без винятку розмовляють українською. Тому з дитинства рідною мовою говорила і я сама. У мене не було періоду, коли я задумувалася, якою ж мовою мені розмовляти. Українська завжди була у моєму житті.

До мене радше прийшло розуміння, чому варто говорити українською. По-перше, коли ти розмовляєш українською, ти не виглядаєш неграмотною людиною. Але тут варто зазначити, що мова твоя має бути без суржику; вона має бути чистою.

По-друге, потрібно розмовляти українською, бо це наша державна мова. Вона ідентифікує нашу націю у всьому світі. Тільки коли ми розмовляємо рідною мовою, можемо довести і захистити незалежність та суверенітет своєї держави».

Історія 4: Аня

Ані 19 років, навчається на 3 курсі.

«Народилася я в Івано-Франківську, але в 6 років змінила місце проживання і вже 13-ий рік місто Обухів Київської області - моя домівка. Моя сім‘я завжди послуговувалася більше територіальною діалектною мовою, ніж чистою українською. Але переїзд у зовсім іншу географічну частину України вніс свої корективи. Київський суржик поступово вкорінювався, часом змішувався із західноукраїнськими діалектами, створював своєрідну мовну «кашу», але вже ж був.

Причиною кардинального переосмислення значення мови в сім‘ї стала Революція Гідності, яка торкнулася найдорожчого - життя рідних людей, які прагнули до волі й мали бажання бути почутими. Після цього в сім‘ї українська стала не лише обов‘язковою, а й шанобливою. Батьки не тільки почали розмовляти українською, а й вивчати її. Сімейна бібліотека з 2013 року активно поповнюється сучасними українськими авторами й класичними книгами українського письменства.

Сьогодні українська - це усталена традиція моєї сім‘ї. Нею ми вітаємо один одного, розповідаємо про події, нею ж обговорюємо проблеми й ділимося найпотаємнішим щастям. Вона звучить і в побуті, і на офіційних зустрічах. І попри те, що Обухів щодень стає все більш зросійщеним містом, я пишаюся тим, що наша сім‘я, нехай лише з чотирьох осіб, береже цю любов до української, плекає рідну мову й не соромиться казати у відповідь «Дякую», а не «Спасибо»

Історія 5: Надя

Наді 19 років, навчається на 3 курсі

«(Щиро кажучи), мало хто вірить, що я розмовляла українською не завжди.

Почнемо з того, що родом я з півночі Рівненської області. До кордону з Білоруссю - 2 години. Це менше, ніж до найближчого великого міста. Декілька десятків років моя мала Батьківщина була і в складі Польщі. Про насаджування російської можна і не розказувати.

Навіть суржиком мову, якою говорять у моїх краях, назвати важко. Це велика суміш, де української, мабуть, найменше. На жаль. Літературну державну я чула нечасто: у школі на уроках, удома від мами-вчительки і коли виїжджала у більші міста. Важко було почати говорити "мовою з книжок", як її не дуже доброзичливо називали однолітки. Та я розуміла, що це мені подобається і справді потрібно.

Сталося це, мабуть, коли я почала частенько їздити на районні, обласні, міжнародні олімпіади, конкурси тощо. Використовувати літературну я звикла не одразу, та це мені подобалося. Це допомагало мені і в навчанні, і у творчих починаннях.

Бо хіба не прекрасно говорити такою чарівною солов'їною мовою? Сповненою милозвучних поєднань та різнобарв'ям лексем. Я люблю українську і щиро переконана, що найкраще і найгарніше висловлювати свої думки та почуття можна тільки нашою державною! Сумніваєтеся? Тоді спробуйте самі і почніть відчувати українську серденьком 💛»

Автор: Дарія Шерстюк