.png)
Софія Денисюк – операційна директорка Руху «Єдині», координаторка проєкту «Урбан-рух», керівниця громадської організації «Сьогодні про майбутнє», викладачка кафедри журналістики факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка, котра невгамовно й плідно працює, та ще й встигає надихати всіх навколо.
А як багато ви знаєте про її творчий шлях у ролі художниці, якою вона завжди мріяла стати?
У добірку Софіїних робіт, зроблених під час повномасштабного вторгнення, вже потрапили тубуси для аукціонів, мурали в рідному Рокитному, а ще декілька розфарбованих київських стін.
А більш детально – читайте в інтерв’ю про творчий бік життя Софії Денисюк!
1. Ти не вважаєш себе художницею. Коли навчилася малювати?
Я завжди любила малювати. З дитинства це робила. Уся моя родина вважає, що мені передався цей дар від моєї покійної тітки Марини, рідної сестри тата. Я її ніколи не бачила, але знаю, що вона завжди дуже гарно малювала. У домівках кожного і кожної з моєї родини є її картини. Відчуваю гідність, честь, відповідальність продовжувати її роботу.
Я завжди малювала. У початковій школі ходила на гурток. Дуже швидко опанувала всі навички, які могли мені там дати, і пішла в художню школу. Це гарний досвід. Мене навчили розумінню всіх об’ємів фігур, світлотіні, також того, як себе поводить будь-яка фарба, як гратися з водою та багато іншого. Але я екстерном її закінчила, тобто швидше, ніж інші. І загалом – все.
Колись я дуже хотіла стати художницею. Мої вчителі вірили, що після 9 класу піду навчатися, а в мене була ще думка навіть після 11-го піти, але, бачте, як склалося. Не так.
2. Розкажи, що ти намалювала за 2 роки повномасштабного вторгнення.
Я дуже рідко малювала останні роки, бо київське життя забирає багато часу, хоча завжди мала бажання. Якщо малювала ще до початку повномасштабного вторгнення, то це були відгуки на щось. Наприклад, до дня народження Тараса Шевченка я могла на роботі під час обідньої перерви дуже швидко щось намалювати. Проте й тут було недостатньо часу.
Якщо ж мені траплялася будь-яка можливість, то я брала до рук олівець і починала виводити лінії. Так, одного разу змакетувала дерево, яке потім викували майстри. Це стало одним із проєктів, який ми реалізували на роботі.
3. Як з’являються ідеї для створення муралів, тубусів тощо. Чи багато часу на це йде?
Насправді це дуже ситуативна історія, бо може бути (і було!) таке, що в тубуси лежали півроку і я не знала, що з ними робити. А потім, в одним день, просто сідаєш і робиш. Ти ніколи не знаєш, що буде наперед. Навіть коли ми з друзями збиралися малювати мурали, я завжди просто знаходила якісь подібні ескізи (чого б мені хотілось і в якому стилі), а далі – воно йде як іде. Специфіка роботи зі стінами така, що кожна має різну поверхню і, відповідно, по-інакшому лягають відтінки кольорів, тому структура малюнка виходить зовсім інша.
Звісно, це важливо передбачити, але точно не відомо, яким буде результат.
4. Чи багато ще запитів на розмальовування? Як часто звертаються до тебе з таким проханням?
Дуже часто звертаються. Я навіть деколи не знаю, де мені знаходити на це час.
Нещодавно мене попросили розмалювати районну лікарню, але поки я все ніяк не можу дійти до цього. Під час роботи на вулиці ти залежиш від багатьох факторів: погодні умови, взагалі пори року тощо. Знову ж таки, великі малюнки займають дуже багато часу. А якщо малюєш самостійно, то треба на це закладати тиждень. А з моєю зайнятістю не завжди є стільки часу. Якщо прошу когось допомагати, то найчастіше – це друзі. Ми разом розкладаємо за кольорами малюнок, розмішуємо фарби та інше. Звичайно, так процес іде швидше, але все ж таки зібрати всіх – складно.
Останній малюнок, який ми створили, – це козака хлопчику в кімнату. Люди чекали 3 місяці, тому що мені тяжко знайти слушний момент, щоб їздити кудись, адже переважно такі запити не в Києві. Хоча й у столиці також свого часу чекає велика стіна, і колись він настане. Я до цього ставлюсь по-філософськи: коли потрібно, то час прийде, і намалюється, що треба.
5. Чи складно творити? Які думки супроводжують під час процесу створення?
Я завжди хвилююся найбільше за те, щоби замовнику або власнику стіни, тубусу тощо сподобалося намальоване, тому що творчість – це історія, яку важко вирахувати. Комусь може подобатися, а комусь – ні. Це можна порівняти із замовленням якогось одягу чи страви. Проте важливо, щоб той, хто тебе попросив, був задоволений. Це дуже тяжко насправді, адже це історія, яку ти пишеш. До прикладу, якщо малюнок зроблено вдома, то маєш розуміти, що бачитимеш його 24/7. Великий стінопис – це не штани, які можеш зняти й одягти інші. І не страва, яку ти з’їси або відкладеш. Стіну ти хіба замалюєш.
Тобто це надто відповідальна історія, тому я дуже серйозно до неї ставлюся. І це – основна думка, яка мене завжди супроводжує.
Якщо малюю обличчя, то я завжди хвилююся, щоб вони вийшли якісними, бо це надважливо, як на мене. Я завжди намагаюся робити аналіз в процесі і запитую, що поправити, щоб розуміти, наскільки все вдало виходить. Але й важливо, щоб тебе «не заносили», бо в пориві натхнення можеш піти не в той бік, а потім відходиш на декілька метрів від малюнка й усвідомлюєш, що це трішки не те.
Важливо перебувати в моменті, але й бути тут і зараз.
6. Яка мета твоєї діяльності? Що намагаєшся донести?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, то для мене і моїх друзів малювання було рефлексією. Я пам’ятаю, що ми навіть запрошували людей з нами малювати, тому що, по-перше, це як терапія, а по-друге, можливість вивільнити свої думки. Для мене це точно змога щось сказати, бо деколи не вистачає ресурсу проговорити думки вголос або написати текстом, а на малюнок в мене завжди був ресурс. Я малювала в перші місяці повномасштабного вторгнення, попри будь-яку зайнятість, тому що було необхідно вивільнити кудись все, що всередині.
Зараз я намагаюся, аби все було з якимось сенсом. Мені подобається згадувати творчість письменників, писати їхні цитати, малювати їхні образи. Я вірю, що це історія не тільки про малюнок, а я про сенсовність. І про пам’ять крізь роки. Треба, щоб люди знали, пам’ятали про це і вивчали.
7. Тобі більше до вподоби творити з людьми чи наодинці?
Очевидно, що наодинці. Тому що взагалі люди не люблять, коли спостерігають за тим, що вони творять. Особливо перфекціоністи. Те, що ви спостерігаєте на початку, навіть посередині, – це зовсім не те, що ви побачите наприкінці. Це якась така психологічна штука, коли ти знаєш, що раптом що, то зможеш щось виправити. І бажано такого людям не бачити.
Але це якщо говорити про маленькі роботи. Якщо про великі, то я люблю їх створювати не сама, бо, по-перше, людям приносить задоволення, коли залучаєш їх до процесу. Особливо, діти. Для них це неймовірна відповідальність. Вони відчувають, що зараз роблять найважливіше в житті. По-друге, ти бачиш, що люди від цього кайфують, і тобі подобається, що це не лише історія про «замалювати стіну», але й про якийсь гарно проведений час, про пам’ять, і про історію, тому що навіть цей процес – уже історія створення муралу чи іншого. Також набагато простіше малювати з кимось фізично, бо великі масштаби полотен дуже втомлюють як фізично, так і морально. Класно розуміти, що є хтось збоку, хто може допомогти.
8. Як особисто ти сприймаєш свої роботи? Чи важко дається їх створення?
Я людина, яка дуже рідко може визнати, що те чи інше – гарне. Тому що ми всі не ідеальні, і завжди хочеться щось виправити у своїй роботі. Особливо коли ти дивишся на щось через роки і думаєш: «Боже, як ти міг це комусь показати?!»
Проте це, знову ж таки, момент того, що ми змінюємось, і наші навички змінюються. Але я в таких випадках люблю слухати інших. Не просто людей, бо здебільшого вони одразу скажуть: «Вау, все супер!», а саме своїх людей, які точно висловлять свою правдиву думку: це погано чи непогано. Тоді можливо зрозуміти наскільки все добре або ні, що виправити, а що ні. Звісно, класні роботи надихають. А ще – процес.
Мені дуже тяжко налаштовуватися на якийсь новий мурал, адже на це треба дуже багато часу, максимальна включеність у роботу. І, звісно, не думати про безліч своїх проєктів. Сам процес і результат – надихають. Тоді постають думки, що якщо ти вже так вмієш, то треба це робити й цінувати. Нам здається, що творчість якась буденність, але насправді для інших людей – це особливість. Тому треба її цінувати і показувати, тому що гріх приховувати дар і не творити, якщо є така можливість.
9. Чи є якісь улюблені елементи на тому, що ти розмальовувала/малювала?
Я люблю малювати щось схоже на петриківку. І обожнюю відтворювати силуети письменників, а також брати їхні цитати. Мені здається, що це 90% моїх робіт.
10. Чому малюєш тільки тоді, коли складно? Невже натхнення малювати приходить тільки з негативом?
Я думаю, що це реакція на реальність і відсутність вільного часу на малювання, тому що зараз його більше. Проте я реально малюю тоді, коли мені складно, бо це моя внутрішня рефлексія, це моя можливість вивільнити емоції. І я думаю, що до кінця проживаю якусь історію лише тоді, коли якось це показую світу: чи то малюнком, чи то словом.
Нескладно малювати, але, можливо, через реалії часу і через призму того, що зараз відбувається, я вбачаю сенсовність тільки в таких малюнках, бо це те, що я готова сказати. Мені зараз не малюються сонце, море, квіти, а малюється лише таке.
11. Опиши відчуття до і після малювання (маю на увазі стінопис тощо). Чи є тривога, що щось піде не так?
Завжди є тривога, що щось піде не так.
І планів багато. У Рокитному є ціла вулиця, яку хочуть розмалювати муралами. Це величезна відповідальність. Але я розумію, що не одна така. Є дуже багато експертів і просто людей, які можуть набагато краще, тому я дуже серйозно до цього ставлюся, як і до будь-якого створення картини, малюнку, бо це не тільки на сьогодні, це історія на довгий час. І хочеться, щоби результат реально милував око. Тому мої думки щоразу, коли створюю історію, приблизно такі: «Аби все вийшло гарно, аби мені воно подобалося».
Інтервʼювала: Оля Кузнєцова
Героїня: Софія Денисюк