.png)
Рік карантину: враження, підсумки, плани
12 березня для українців є датою символічною: саме цього дня у 2020 році влада ввела карантин у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19. День, коли багато речей стали для нас чимось на кшталт «не чіпай, це на післякарантинний період»; день, коли життя втратило колишній заряд; день, який став межею між «до» і «після». До такої «знаменної» дати я вирішила написати дещо нескромну, але, сподіваюся, максимально щиру публікацію – самоінтерв’ю про цей рік.
Яким був цей рік?
Немає чіткого пояснення і єдиного враження про карантинний рік. Перший час мене радувала ситуація, коли можна зайвий раз посидіти вдома і не труситися щоранку у метро (бо пари/робота/справи). Потім стало нудно від постійного перебування вдома. Іноді здавалося, що трішки це все затягнулося і варто вже рухатися, повертатися до звичного ходу справ. А потім стало якось сумно. Сумно від певної безвиході, втоми, попри постійне перебування у затишних домашніх умовах, від людей, які наче показилися. Наразі, звісно, маска стала вже звичним аксесуаром, антисептик – невід’ємною штукою у сумці, дистанція – ознакою безпеки, а не соціопатії. Проте мене й досі вражає полярність цієї ситуації, досі з подивом дивлюся на фанатичних «антиковідників» і тих, хто панічно миє руки кожних 15 хвилин. Здається, якась істерія витає у повітрі і досі припинити її ніхто не може (або не хоче).
Що згадується про день 12 березня 2020 року?
Тоді якось було не до роздумів про карантин. Карантинів, по суті, я і не боялася, бо майже кожної зими щось подібне відбувалося. Більше вражало дві речі: надто сильна стурбованість з боку моїх одногрупників та абсолютна тиша від ректорату. Певне, до глибокої ночі мій телефон не замовкав, бо всі чекали чогось більш-менш офіційного (щоб хоч від офіційних університетських джерел). А коли дізналися про те, що буде карантин, то якось відлягло. Не здивую, коли скажу, що таке студенти люблять. Роздумів про те, що це все настільки затягнеться не було, напевне, ні в кого.
Яким є ставлення до дистанційного навчання?
Дистанційка – це те явище, яке не можна оцінити однозначно. Я, звісно, радію з того, що можна поєднувати багато всього, не витрачати час на захопливі і довготривалі поїздки з Оболоні до ГУМу та у зворотному напрямку. Але, напевне, на цьому позитивні аспекти «всьо». Не вистачає простої взаємодії з викладачами і групою. Слава богам, що хоч месенджери є, проте й вони не завжди допомагають на 100%. Та, напевне, найважче те, що на дистанційці не «зімпровізуєш» так, як в авдиторії. Ще й викладачі дивуються, як ти не можеш прочитати купу додаткової літератури, яку 100% треба знати на парі.
Чому навчив карантин?
Карантин дав дуже важливий урок, висновки якого треба пам’ятати все життя: не думати про завтра і цінувати лише теперішній момент. Бо ніхто не знає, що буде за декілька годин і якого кольору буде зона наступного дня. Та і загалом вчишся цінувати можливості, які дає доля. Якщо говорити про щось менш філософське і глобальне, то навчилася розподіляти час; зрозуміла, що якщо весь час «залипати у телефон», то це не дуже добре; нарешті знайшла час на те, що довго «не встигалося». Коротше кажучи, у цьому випадку отримала свої плюси і певні бонуси.
Чи віриш у тезу, що світ після карантину більше не буде таким, як раніше?
Світ вже точно не буде таким, як до цього, і це факт. Зміни відбулися і на вищих рівнях (економіка, політика, суспільство), і у наших власних світах. Ми вже почали більше звертати увагу на людей навколо, навчилися дивитися навколо, навчилися елементарно подорожувати Україною і не дивитися, у яких там сусідів краще. Але, напевне, найбільше карантин торкнеться питання саме здоров’я. Карантинні обмеження і їх наслідки допоможуть бодай частині співвітчизників позбутися байдужого ставлення до власного здоров'я і до здоров'я інших. Хтось нарешті усвідомить, що, захворівши, краще залишитися вдома; хтось перестане економити кілька гривень, намагаючись втиснутися за будь-яку ціну в переповнений тролейбус; хтось почне вимагати від роботодавця забезпечення елементарних засобів безпеки на робочому місці.
Авторка: Дарія Шерстюк