ПОЧУТТЯ НА ПАПЕРІ

Що таке вірші? Для чого вони? Можливо, поети і мають конкретні відповіді. Але не Оксана Жмуд. Для неї це... Ні, не втеча, не терапія.. Скоріше потреба, життєва необхідність викиду ядерної енергії. Інакше – катастрофа. Писати вірші – один із небагатьох способів поетки ужитися із собою і світом.

Наша Оксиген – це енергія емоцій, рівень потужності якої підстрибує в геометричній прогресії. Акумуляція болю й неможливість виплескувати агресію роблять думки важчими на 500 кг, збільшують густину ефірної матерії, з якої складається свідомість, і це початок вибуху, після якого залишаться вірш, емоція і змучене слововтратою серце.

Саме від цього накопичення Оксі починає писати. Але нині її творіння лежать у найглибшому кутку робочого столу, подалі від людських очей і ще далі від прискіпливого погляду дорослішої самокритикині.

Київ приніс у життя Оксанки зовсім інші, зовсім недитячі вірші, публічні читання, літвечори і купу вражень, що стають чорнильними рядами на нецупкому папері пам'яті.

Укрфіл прибив її до нашого косяка божрибенят і наша майстерня горда мати таку ерудовану і різносторонню членкиню.

Оксана: «Відрізала коси, а з ними і вірші.. Не пишу.. Може, стала щасливіша?» Це вже дізнаємось згодом, не забігатимемо наперед. Бажаємо тобі продовжити писати і отримувати задоволення від життя.

***

Мені кажуть:

- Заглянь у себе. Спустись на своє дно.

- Як?

- Ти маєш знайти дорогу.

Яку саме? Ще влітку їх було щонайменше три.

Зараз більше.

Це місто щодня годує мене новими дозами інформації та відчуттів у невідомому мені форматі.

Ці квантові хмари не проходять стадії аналізу-синтезу,

А такими, як є,

Пиловими бурями

Полонять мозок,

Блокують нейронні передачі

І я

ГУБЛЮСЯ

Тож куди йти?

Дайте ліхтарик! Тут темно. Тут страшно!

Дорогу заступають предковічні леви, пантери й вовчиці,

Але допомога не поспішає з глибин свого псевдоантичного чистилища.

Це лише мій клопіт.

Сьогодні спускаюсь у себе, як у підвальний бар з в’язкою темрявою, кислотними спалахами гірлянд та психоделічними ритмами

РОЗГУБЛЮЮСЬ

Голоси липнуть до мого тіла і тягнуться шлейфом, зачіплюючись об стільці і крісла з дешевих палет

Чиїсь язики пестять мої вуха, їх слина стікає моєю шиєю, а неї злітається всяка погань

Що я шукаю?

Здається, я збилася зі шшляху. Та ба, я далі вовтузюся поміж тінями, намагаючись побачити в них живі обличчя.

Погляди виїдають очі. Роздроблюють лазерними променями твоє ще не віднайдене Я.

РОЗПАДАЮСЯ

Хто привів мене в це місце, де кожен дотик залишає по собі струп?

Що шукаєш тут, крихітко?

Гріхи минулого? Свої пороки? Темні бажання?

Мені душно. Тут затісно. Дайте вийти!

Ти заплуталась, крихітко?

Не шукай того, що тягнеться у тебе за спиною.

Обернися.

Поглянь. Ось вони. Твої демони. Двої дементори. Твої діти.

Тобі огидно?

Не відвертайся. Ти ж їх хотіла.

Ти сама пішла на це. Нужбо. Не будь маленькою.

Ти тут. Ти з нами. Вип’єш?

Дороги назад немає.

Їх не відтяти від себе. Вони – це ти, крихітко.

У них пульсує твоя отруєна кров.

Обірвані клапті чорної матерії за спиною скрапують гарячою смолою і обпікають лопатки.

ВІДСАХУЮСЬ.

Тут має бути вихід. ...біг на місці...

«існує відоме й існує невідоме – між ними двері»

Відкриваю очі. Зіниці розширюються. Сподіваюсь, від темряви.

...тахікардія...

..вдихаю..

Збираю до купи розгублені нервові імпульси.

Має бути вихід. Мають бути двері. Має бути якесь кляте Чистилище.

Має бути кінець.

Попереду! Бачу!

Іду. Спотикаюсь.

Підходжу до дверей...

..

.

WC

***

Ти в мені рецидивом

Відлунюєш цієї осені

І кожної наступної осені

Рецитованим димом

Проникатимеш всередину

Через легені

Порожні кишені

Й кросівки зношені

Лише атрибути

Гештальти скошені

Почуття переповнені

І знову спустошені

Ноги твої як завжди припорошені

Попелом, символом, ідолом, шомполом,

Випадковими римами і їх пóкровом

Їх випадковості й примарної цінності

Із запереченням їх необхідності

Із запереченням беззаперечного

Рефлексія безпечного і суперечного

Гра в рикошет між гранями кубика

Черепної коробки і кадрами Кубрика

Заганяє тебе у куртки і шарфи

У пошуках кави в знайомі мафи

Потрібне тепло як засіб від паніки

Кутатись в ковдри, хрущовки і сталінки

Восени померти в зимі розчинитись

Щоби весною знов відродитись.

САДИЗМ

Якщо я ще раз почую від тебе,

що тебе заганяють у рамки,

я сама розіб’ю об них твою голову.

я в горлянку твою наллю розпечене олово.

Я із шкіри твоєї зроблю кухонні фіранки,

Розіпну на хресті на площі і наостанку

Я напишу картину.

У свої правді нарешті ти чистий, оголений,

Від вічного стукоту серця свого стомлений.

Від вечірніх новин і далі гниють твої нутрощі.

В павутинні судин закодовані істинні сутності.

Люди кидатимуть на тебе обурені погляди.

Люди одягнуть тебе у беззаперечні здогади.

Судді-присяжні судитимуть твої спогади.

Люди збиратимуть у пробірки твої стогони.

Хтось вийде із натовпу і зажене між ребра ножа,

За сплетінням сонячним зіжметься твоя душа.

Зчорніє, зморщиться, вкриється попелом, через мить

Фотонами вибухне, і ось вона знову горить.

Літературна майстерня "Божевільні риби"