ПОЧУТТЯ НА ПАПЕРІ

Наступна наша героїня Яна Пастушенко.

Неймовірно активна, енергійна, ініціативна, емоційна та справді божевільна рибка нашої зграї. Яна пише вірші, в основному тоді, коли навколо бурлить, вирує життя, грає класична музика і є простір, щоб «виходити» свій потік думки у стрункі рядки.

Як творчиня постійно кудись запізнюється, щось не встигає і їй часто бракує часу на все заплановане. Та попри всі негаразди, поетка не втрачає віру в себе, відкритість до нових звершень і впевненої граційної ходи. Вона вивчає італійську та мріє відвідати усі столиці світу.

Яна : «Вірю, що те,чим я займаюсь принесе користь несвідомому суспільству і навчить людей поважати своє, навчить бачити непомітну грацію слова ,тону, думки».

Наша рибка – це мільйони метафоричних ікринок, які вміщено в її текстах, це красива луска і феєричне залусків'я, це млосний погляд у глибини виру життя, це надзвичайна емоційність, на яку іноді не вистачає повітря. Це наша Яна. Ми любимо тебе такою, яка ти є.

Яку я ніч глуху простила , Зуміла згіркнути до дна , Яких вузлів собі нашила , Яку ненависть сповила. Чому воно в мені приїлось , Неначе в цвіт чумна бджола , Ось так впилось, вже отруїлась, Потрібних ліків не знайшла . Не рятували квітки в полі , Не заклинання відьмаків , Я полишала світ поволі , Я стала бачити богів . Усе священне йде в зачаток , У суть безмежжя та рівнин, Повільно дихає під ранок Дощами вибитий полин. Нехай це піде в дні голодним , Нехай його шматує звір , Напій твій був таким холодним , Що тільки ,Господи, повір.

В такий момент потрібно мало, хотілось знати дату й час. Якої муки вартувало стрічати й бачити не Вас. Затерти літо у сандалях , назавжди звести полюси , пізнати щастя у деталях, але забути адреси . Я покидала Вас рядками , містами давніх юних літ, горіла зимніми ночами, пила солодкий втрати піт . Заполонив все лоно подих, гримів холодний щирий сміх, тоді померти стало подвиг, як від загину оберіг . І тут у двері рідні руки мені вбивають знов цвяхи , Я чую Вас-німіють звуки , І спокушають на гріхи.

***

Занепокоєна спокусами мистецтва, У барвах квітів, голосів октав, Ковтаю пил, який дарують верстви, Неначе світ пробудження чекав. Ривками промінь ніжить акварелі, Полотна виграють химер бродвей. Усе горить, киплять жагучі греблі, Лоскоче бриз утомлених людей. І не святими видалися ночі, Коли надумав корінь проростать В невинне тіло. Я була пророча. Ті води забарилися стихать Піду за гори. Серця камертони мені підкажуть, що усе прощу, Омиє совість всі мої прокльони, За Вами це мистецтво відпущу.

Літературна майстерня "Божевільні риби"