.png)
Мене називають людиною, яка викликає повагу. Зразковий батько та чоловік, у цивільному житті був охоронцем дитсадка, нині - боєць АТО і патріот. Я - Шостак Віктор Олександрович з міста Новоукраїнка Кіровоградської області, який потрапив на війну під час мобілізації в 2015 році. Пригадую, як спершу нас відправили на підготовчі військові навчання, а після приїхали «покупці». Покупцями ми називали старших за званням, вони забирали мобілізованих, аби доукомплектовувати свої військові частини. Мені доручили роль водія-санітара. Я перевозив 10-тонну пушку Гіацинт- Б. Згодом нас відправили в Донецьку область, під Волноваху, сектор Д.
У вас, певно, виникне запитання: у якому психологічному стані перебуває людина на війні?
Під час підготовки людина вже починає звикати. Тому адаптація відбувалася ще із самого початку, після мобілізації. Я звикав до різних незручностей та солдатского побуту. Тоді я бачив і розумів, що не один такий. Люди, як і я, вирвані з домівок і відправлені на війну. У всіх теж залишилася вдома родина - діти та дружина, батьки. Із часом я заспокоївся. А вже коли потрапив у точки бойових дій, то був у стані постійної тривоги. Ми мали постійно чекати, контролювати, слідкувати. Ніякого розслаблення. З часом ці відчуття атрофувалися і я звик до цих жорстких умов.
Згодом я отримав повністю нову амуніцію КРАЗ. Це український великотоннажний вантажний повнопривідний автомобіль. 17 років не був за кермом автомобіля, а потім сів і поїхав.
Нам доводилося їздити вночі, щоб нас не виявили. У повній темноті, ні одна фара не мала бути увімкнена. Ніяких поворотів. Нічого. Ми їхали і нічого не бачили. Єдине, на що я орієнтувався, це на боковий зір – дивився прямо і трішки вліво вверх, щоб було хоч щось видно. Ми їздили від однієї точки до іншої, не завжди стріляли, просто слідкували, тримали наші точки. Ми були як чергові, прикривали. Два КРАЗи, дві пушки з розрахунку по 6 людей. У посадці було лігво, під ранок ми заганяли туди КРАЗи. У нас була постійно охорона в посадці – четверо осіб (всі вони загинули), які, в разі чого, тримати оборону. Наприклад, якщо ми поверталися з вантажівками та пушками, вони нас приймали на місці.
Свій останній день на війні я запам'ятав по-особливому, бо отримав поранення. Пригадую, як ми повернулися вранці після важкої ночі, як заїжджали в посадку приблизно о 5 ранку, коли нас відзняли камери ОБСЄ (серед ОБСЄ дуже багато росіян). Орієнтовно о 6-7 вечора почався обстріл. Нас обстріляли з гаубиці «Гвоздика» - 120 калібром снаряда палили із центру села. Ми ж не могли стріляти по селу, а вони, розуміючи це, зайняли вигідну для себе позицію.
Моєму напарнику Олександру Ужику осколок потрапив у бік, шансів не було – смертельно. Йому було 36 років. Удома чекали три доньки, дружина, батьки. Охорона, ховаючись, стрибнула в окоп. І в той же момент над ними зірвалась осколкова міна. Перший заряджаючий отримав поранення дрібними, а це означає – смертельно.
Мені осколком перебило ноги. Я спочатку і не зрозумів, що сталося, бо наш організм так пристосований, що ми не відчуваємо біль у перші секунди. Відразу завернув у посадку, подалі від обстрілу. А потім, через секунд 5-10, вже відчув, що ноги не тримають, гудять, біль хвилею захлиснув. Я впав на коліна. Хлопці, які ще були живі, підбігли, щоб допомогти. Мене закинули на заднє сидіння з уже мертвим Сашею Ужиком. Потрібно було якнайшвидше відвести КРАЗи з місць обстрілу, щоб вони не зірвалися. На двох машинах було по 5 тонн боєприпасів. Якби вони зірвалися, то все злетіло б і нічого живого не залишилося б в радіусі декількох кілометрів поблизу. Ми врятувалися. Потім лікарня, операція… усе як уві сні.
Наступного ж ранку мені поставили апарат Ілізарова на обидві ноги. Це був вересень 2015 року, а зняли його в серпні наступного року. Майже 12 місяців була на ногах ця конструкція, що коштує 18 тисяч. Звісно, що лікування оплачувала держава. Також мені поставили VAC-систему, яка сприяла відсмоктуванню гною з рани, щоб не утворилася гангрена. Потім прилетів борт зі Львова і мене забрали в госпіталь, почалося довге лікування. Спершу був страх, що ногу прийдеться відрізати, оскільки нагноєння ран усе ускладнювало. Потім я полежав в барокамері, де почалася грануляція - і рана почала заростати потрохи. Поранення я отримав у серпні, три місяці інвалідної коляски, два тижні костелів – і мене виписали, як рани почали затягуватися. До речі, осколок, який застряг у нозі, я забрав - досі вдома лежить.
Я досі залишаюся військовослужбовцем: якщо призвуть, то в мене все для цього готове. Валіза стоїть - чекає свого часу. Чесно зізнаюся: усі, хто повернувся звідти, чекають у випадку чого повертатись на фронт. Усі напоготові. Тільки що - відразу військкомат, відбірковий пункт, відправлення до військової частини.
Сил витримувати жорстокість війни мені надавало чітке розуміння того, чому я це роблю. Я усвідомлював: якщо зараз ворог пройде повз мене, то може дістатися моїх рідних. Поки він не пройшов мою територію, моя родина може бути спокійна. Домашній затишок, тепло, розуміння, що з рідними все гаразд, – ось це мені допомагало.
Гадаю, що власне відчуття патріотизму загострилося. Є різний патріотизм. Зрозумів це після того, як потрапив на війну. Зараз дуже-дуже люблю Україну, від всього серця. Водночас останнім часом недолюблюю народ. Парадоксально. Поясню: не люблю наш народ на виборах. Лише одиниці серйозно до цього ставляться, адже кому потрібно розбиратися в кандидатах? Немає серйозності, а лише безрозсудність у виборі. Насправді ж вся інформація є у нас під рукою. Патріотизм виявляється не у вишиванках, а в серйозних, розсудливих діях.
У нас в АТО була приказка: «Не всі герої – атовці, не всі атовці – герої, та не всі атовці – чоловіки». Пояснюю: там дуже багато жінок, які відстоюють свої позиції не гірше, а то й краще, ніж чоловіки. Можна стояти у вишиванці під гімн, розмовляти українською, але при цьому бути огидним всередині. «Патріот», який при мобілізації платить гроші, щоб тільки не потрапити на війну. «Патріот», якому все одно, що на території його Батьківщини йде війна; що люди помирають за спокій його родини. «Патріот», який їде на заробітки в Росію, а потім повертається і співає гімн на День Незалежності.
Я народився у місті Вознесенськ, але до 1993 року (19 років) жив на території Росії, в Архангельській області. Я - колишній житель Російської Федерації, тому й спілкуюся російською. Вважаю так: людина має розмовляти тією мовою, якою думає. Сам звик думати російською, хоча на роботі я спілкуюся українською. Звісно, мені подобається українська, вона гарна та рідна. Але ненавиджу суржик. Розмовляй вже однією мовою, поважай її. Розмовляй своєю рідною мовою, якщо ти народився і виріс на цій землі. Я позитивно відреагував на Закон про мову. Вважаю, що це потрібно було ввести ще давно.
Після пережитого додому повернувся іншою людиною. Перший вияв, який неможливо не помітити, це загострене почуття справедливості. А ще розуміння того, що в будь-який момент спокій повсякденного життя може закінчитися – і знову треба буде йти на фронт.
Готовим до війни ніколи не будеш. Бути готовим до війни - це постійно думати про смерть. Ніхто не готується до смерті заздалегідь. Я відчував цей тяжкий запах війни ще перед оголошенням війни. У мене навіть були віщі сни про війну. Військова форма, зброя – усе це снилося ще перед початком вторгнення на нашу територію. Я не розумів, до чого це, але тоді я боявся лише одного: невже ніхто не захоче йти на війну? Кого не запитай, всі були проти війни з Росією. Ми не розуміли, що має таке статися, щоб ми воювали з нашими «братами».
Тяжко було в госпіталі на інвалідній колясці декілька місяців, а потім на милицях. Як тільки повернувся додому, так і стало простіше проходити реабілітацію. Родина дуже заспокоювала.
У той день, коли отримав поранення, а мої товариші загинули, коли осколки від знарядь висіли на гілках дерев над моєю головою, а вантажівка з боєприпасами вибухнула, я запитав у Бога: «А чи потрібний я йому на цій землі?» Мені так цікаво стало. Як виявилося, потрібний, бо інші плани в Бога на мене. Поранення загоїлось, можу ходити. Живий, а за шрами і не хвилююся.
І наостанок хочу дати молодикам, які за власним бажанням хочуть поповнити лави Збройних сил України, поради.
По-перше, бережіть себе.
По-друге, зважено ставтеся до цього рішення. Якщо ви патріот і хочете воювати за свою країну та віддавати всього себе за мир, це добре. Та потрібно розуміти: якщо є проблеми зі здоров’ям, то варто добре все обміркувати, адже на війні, в стресових умовах, усі ваші проблеми, хвороби – загострюються. І ви станете не допомогою, а навпаки - тягарем для своєї військової частини. Також потрібно розуміти (і це не лише стосується контрактників), що про всі залежності потрібно забути. Алкоголь – це табу на бойових точках. Головне, що людина постійно має бути в позиції очікування обстрілу, наступу. Звісно ж, людина в алкогольному або наркотичному сп’янінні не має бути навіть допущена до зброї.
Бережіть себе.
Спогади записала: Олександра Ляшенко
Comments