Сергій Котов про польову кухню Б-52

Сергій Котов, який має таке чарівне миле прізвисько, – мій хороший друг і товариш. Він навчається в КПІ на 3 курсі інженерно-хімічного факультету. Любить котиків та грати у відеоігри.

— Привіт, Сергійку! Дякую, що погодився на це інтерв‘ю.

— Привіт, буду радий допомогти і розповісти історію.

— З якого моменту ти почав волонтерити?

— Після першого тижня війни я вже не міг сидіти вдома і приблизно в кінці другого тижня війни вперше прийшов до табору волонтерів.

— Що це за волонтерський табір? Можеш розказати детальніше?

— Це польова кухня на Б-52. Спочатку, як я прийшов, табір був невеличкий, але почав стрімко розростатися і досить швидко став найбільшим табором на лівому березі Києва.

— Це дуже круто. Як тебе туди прийняли?

— Ми з батьками натрапили на одну жінку, яка там була однією з організаторок, взяли її номер телефону, закупили необхідні речі для табору. Наступного дня нам сказали, що допомога потрібна. Мене записали, взяли дані. Так я почав працювати.

— Що входило у твої обов‘язки як волонтера?

— Спочатку я допомагав розфасувати на складі продукти, консерви тощо, а потім і переносити їх до кухні. Але з часом, коли територія збільшилася, я разом з іншими відповідали за видачу фруктів, круп, овочів до кухні та за сам склад, щоб ніхто інший не заходив і не брав, що йому заманеться. Ми збирали комплекти для відправки різним підрозділам, перевозили продукти на дальній склад і розвантажували мікробуси та інші авто, які привозили нам різноманітні продукти. Навіть одного разу їздив на хлібний завод.

— Були інциденти, коли люди підходили і брали те, шо «неправильно лежить»?

— Докучало інше: хтось щось приносив, з кухні приходили брати продукти навмання. Усе це відбувалося дуже хаотично. Але це дуже швидко зупинили: у нас постійно стояла хоча б одна людина, яка видавала продукти. Так ми змогли все впорядкувати.

Хоча, на жаль, була одна людина, котра допомагала мінімально, проте увечері набирала дуже багато собі. З нею провели бесіду і скерували на кухню чистити і різати овочі. У результаті вона перестала приходити до табору.

— Це огидно, як на мене. Прийшла допомагати – так допомагай, будь ласка.

— Так, це дуже лютило. Якщо ти прийшла просто поживитися тут, то на вихід - у чергу, де була порційна роздача їжі. До речі, у нас на пунктах порційної роздачі страв завжди були окремі столики, зарезервовані для військових, щоб їм не довелося шукати, де стати. Але, на жаль, не всі це розуміли, намагалися зайняти. Це також неприємно вражало.

— Що було найважчим у роботі волонтера?

— Напевно, розвантаження вантажівок із ящиками та мішками. Носити справді потрібно було багато.

— Чи було якесь упереджене чи нахабне ставлення до тебе як волонтера з боку інших людей – не волонтерів?

— Навпаки, коли потрібно було закупити дещо для табору в Епіцентрі, то мені без всіляких проблем допомагали там знайти товар.

— Зараз ти не волонтериш, наскільки я пам‘ятаю. Правильно?

— Так, як продовжилося навчання в університетах, на жаль, довелося піти, бо встигати і те, і інше я не міг. Донатимо з батьками регулярно на збори.

— Які поради ти б дав іншим волонтерам?

— По-перше, не варто себе перенавантажувати одразу,у перші дні, як прийшли. Краще буде, коли ви зможете працювати щодня.

По-друге, регулярно харчуватися і спати, інакше працювати весь день складно. Треба уникати знесилення.

По-третє, навіть якщо ви ще неповнолітні, ви можете робити легшу працю і допомагати.

По-четверте, якщо ви волонтерите в прохолодну пору року, то одягайтеся: захворіти дуже легко, що не потрібно.

По-п’яте, не варто рекламувати всюди і всім, що ви волонтерите, а особливо виставляти в соцмережі будь-які дані про місцерозташування волонтерського центру, адже в наш час це може зіграти погану роль.

— Яку саме погану роль?

— Банально – прильоти. Адже якщо це великий центр, то можна наразити на небезпеку велику кількість людей.

— Зрозуміла. Сергійку, дякую тобі за інтерв’ю. Було дуже цікаво і круто поговорити з тобою на цю тему.

— Будь ласка, звертайся. Також було приємно!

Авторка: Мусієнко Ангеліна