Студентство на Революції Гідності

Студентство – потужна сила, яка завжди була складовою важливих історичних, політичних та соціальних процесів. Події Євромайдану та Революції Гідності також об’єднали студентів із різних вишів Києва та України. Молоді й прогресивні, вони були в перших рядах і вимагали в тогочасної влади не відмовлятися від євроінтеграції. В останні місяці 2013 року на Майдан Незалежності вийшли і наші студенти. Вони навчалися на різних курсах, жили різні життя. Їх об’єднувало не так багато речей, зокрема навчання на факультеті української філології й бажання кращого майбутнього для України.

Юлія Бондаренко, станом на листопад 2013 року – студентка 5 курсу.

1. Чому Ви вирішили піти на Майдан?

У 2013 році, коли почався Майдан, мені був 21 рік, я навчалася на 5 курсі. У той час також працювала редакторкою стрічки новин. І пам'ятаю, що кожного разу, коли ставила новину, де фігурував президент України, у мене виникало запитання: «Як так сталося, що Віктор Янукович - президент моєї країні?» Тому перші мітинги, на які ми почали виходити разом зі студентами інших навчальних закладів, коли влада відмовилася від євроінтеграції, нарешті дали вихід усій цій болючій безсилості. Це був спосіб нарешті зробити хоча б щось, щоб перестати соромитися, що ми дозволили керувати нашою країною таким людям.

Тобто ми навіть не вагалися: ти просто чітко знав, що маєш вийти на Майдан. І маєш бути там, поки ситуація не зміниться.

2. Якою була реакція родичів, друзів, викладачів на таке Ваше рішення?

Із друзями я переважно на Майдані й бувала. Ті, хто жив у інших містах, хвилювалися, просили бути обережною, дехто просив не ходити.

Батьки підтримували Майдан, але, звісно ж, переймалися за мене. Я зазвичай на Майдан приходила до роботи, а потім поверталася після. І коли в січні ситуація загострилася, то, виходячи з роботи і набираючи маму, говорила, що вже їду додому, при цьому намагалася якомога швидше закінчити розмову, щоб нічого не вибухнуло десь поруч і батьки не зрозуміли, що я зовсім не на зупинці чекаю тролейбуса.

Частина викладачів з нашого факультету самі були на Майдані. Багато хто підтримував революцію і студентам, які ходили на пари замість Майдану, говорили: «Що ви зараз ТУТ робите?»

Хоча така ситуація була далеко не в усьому університеті. У деяких Інститутах збирали списки тих, хто ходив на Майдан, і потім у цих людей починалися проблеми.

3. Як довго Ви були на Майдані?

Я була на Майдані від перших студентських мітингів і до прощання з убитими героями Небесної сотні під «Плине кача». Але я не жила там, не цілоденно перебувала, на відміну від людей, які справді залишалися там від першого до останнього дня і тримали оборону.

4. Які події тих днів на Вас вплинули і чому?

По-перше, для мене Майдан був найбезпечнішим місцем протягом тих неймовірно складних місяців. Складних насамперед тому, що ситуація була надзвичайно нестабільною, ми всі жили в підвішеному стані, без розуміння того, що буде завтра, на що ще може піти влада. І це дало розуміння, що в колі однодумців, людей, які поділяють твої цінності, можна вести будь-яку боротьбу.

Я, на жаль, так досі й не навчилася спокійно реагувати, якщо люди говорять щось негативне про Майдан. Кажуть, що через Майдан почалася війна. Мене це дуже сильно виводить із рівноваги. Бо Майдан - це те, що допомогло нам залишитися вільною країною. І без сорому дивитися у вічі одне одному. Як би, можливо, пафосно це не звучало.

5. Які висновки для себе Вам вдалося зробити після подій на Майдані? Які уроки Ви винесли з цих подій?

Із часом у мене з’явилося розуміння, що якщо довго терпіти, мовчати, йти на поступки там, де цього робити не варто, то доведеться врешті-решт відповідати. Маленькі компроміси часто обертаються потім великими жертвами.

Мені б дуже хотілося, щоб ми навчилися відстоювати країну не лише в революціях, а і в меншому: кожного дня, виконуючи добре свою роботу, платячи чесно податки, не викидаючи сміття на вулиці, дивлячись українські фільми і читаючи українських авторів.

Ярина Гаврилюк, станом на листопад 2013 року – студентка 2 курсу

1. Чому Ви вирішили піти на Майдан?

Уперше на Майдан я потрапила випадково. Це був другий рік мого навчання в університеті, впевнений час, коли всі страхи першокурсника залишились далеко позаду. Проспавши першу пару, я неохоче чимчикувала до університету, але біля входу в будівлю побачила велике стовпотворіння. Весь сходовий майданчик і ближні тротуари заповнювали студенти, серед яких була й моя група. Дуже скоро я дізналася, що лекції скасовуються через «студентський страйк». Я тоді не дуже цікавилась політикою, але краєм вуха чула про плани Януковича. Не обов'язково бути політологом, аби розуміти різницю між ЄС і Митним Союзом з Росією, і який вибір буде кращим для моєї країни. Тому, звісно, я приєдналася.

А тоді те, що здавалось веселою розвагою і одноразовим волевиявленням, стало сенсом життя. На Майдані я прокинулася. І не тільки я, вся Україна прокинулася і нарешті вийшла з летаргічного сну. Усі навколо ходили на Майдан, говорили про Майдан, думали лише про Майдан. Знаходилися й ті, хто не розумів значення цієї Революції, але вони були такі далекі, такі неважливі...

2. Якою була реакція родичів, друзів, викладачів на таке Ваше рішення?

Викладачі Інституту української філології підтримували нас у всьому. Не сварили за відсутність на заняттях, бо ж самі відпускали на Майдан. А якщо пари проводили, то обговорювали на них лише Революцію. І це не тому, що викладачі нехтували своїм предметом. Ні, просто вони розуміли, що без перемоги все інше не матиме сенсу. Лютнева сесія 2014 року минула дуже легко і я досі вдячна всьому викладацькому колективу за розуміння.

З батьками було набагато важче, тому що вони дуже хвилювалися. Тепер я сама мама і, якщо чесно, не розумію, як мої батьки пережили той час. Перебуваючи за 600 км від Києва, не знати, де твоя дитина, але точно відчувати, що вона тобі бреше. А брехали ми батькам безбожно. Не скажеш ж рідній мамі: «Знаєш, мам, там на Грушевського стріляли, тому ми з друзями викликали о 2 ночі таксі і поїхали на Майдан».

3. Як довго Ви були на Майдані?

На Майдані я була з кінця листопада до кінця травня. Одного разу мене попросили допомогти розливати чай на кухні 4-ої козацької сотні, там я і працювала майже до літа. Кухня стала моєю другою домівкою, я проводила там більше часу, ніж у гуртожитку, залишалася на нічні чергування. Навіть коли революція офіційно завершилась, я не могла не відвідувати Майдан, бо це місце стало для мене найважливішим у світі.

4. Які події тих днів на Вас вплинули і чому?

Мені здається, я пам'ятаю кожен день, проведений на Майдані. Свої найбільші й найстрашніші враження я отримала саме там. Революція Гідності - це одна суцільна подія, в якій кожен день був особливим. Та якщо говорити про події, які наклали відбиток на усе життя, то це Мирна хода (18 лютого) та розстріли (20 лютого). Ніколи не забуду струмки крові, які стікали вниз по Інститутській, мертвих, яких носили повз нашу кухню одного за одним. Здавалося, що цьому ніколи не буде кінця. Мертві були всюди, і запах... Цей нестерпно-солодкуватий запах смерті і крові. Хто його раз відчув, ніколи не забуде.

5. Які висновки для себе Вам вдалося зробити після подій на Майдані? Які уроки Ви винесли з цих подій?

Революція змінила моє життя назавжди. Я раптом почала цікавитися історією, політикою, зрозуміла свою країну, всіх людей, які колись боролись за її існування. Я мрію, щоб Україна стала успішною і вільною від зазіхань сусіда. Одного разу присвятивши себе боротьбі, ти вже не можеш цього покинути. Кожен із нас бореться на своєму фронті. Особисто я - навчаю дітей, намагаюсь виховати свідомих і гідних громадян своєї країни, які не будуть уражені геном радянськості, почуватимуть себе українцями та точно знатимуть свою мову та історію.

Якщо б на першому курсі мені сказали, що я працюватиму в школі, я б не повірила і дуже сильно сміялася. Якщо б те саме мені сказали вже після Революції, я б задумалась і з розумінням посміхнулась.

Авторка: Дарія Шерстюк