Я - Мавка-волонтер

Без імені

Моє дитинство було безтурботним. Я жив спокійно у своїй сім’ї до того моменту, поки якось узимку земля не почала здригатись, а гучні звуки раз по раз розривали повітря. Злякався тоді не тільки я: всі навколо бігали, метушились. Було дуже багато машин: всі складали в них речі й кудись від’їжджали. Одного дня поїхали і всі мої…

Кіт-безхатько

Раптом я зрозумів, що лишився один, зовсім-зовсім один. Тинявся напівпорожніми вулицями мого селища, не розуміючи, що відбулося і як я житиму завтра. Було голодно, холодно і дуже страшно. Найгірше почувався вночі: чомусь після шостої вечора з вулиць зникали всі-всі люди, ліхтарі перестали вмикати, і в суцільному мороці ставало моторошно, до того ж час від часу лунали вибухи (люди так називають цей грім), а з міста доносилися нудотні звуки сирени (це слово також довелося вивчити). Не хочеться жалітися, але в той час я майже перестав спати: тільки вмощуся – щось десь рвоне, і я знову схоплююсь. Сиджу, дрижу і згадую якогось путіна і якийсь воєнний корабель у контексті, який університетському панству переказувати не буду.

Кіт-волонтер

Минув місяць, і моє життя знову круто змінилося. Нещасний, нікому не потрібний безхатько став поважною персоною, та ще й при посаді. Поруч зі складами, де я сам собі знайшов притулок, утворився волонтерський центр. Я вже звик поповнювати свій словниковий запас новими словами, але це словосполучення далося мені непросто.

У великому приміщенні завжди було багато людей, які займалися дивною справою: рвали і різали ганчірки чи сувої тканини і вплітали їх у заздалегідь підготовлені сітки. Те, що в них у результаті виходило, вони називали спочатку «кікіморами». І навіть головний їхній бос так само називав себе по телефону: «Коля-кікімора… Слухаю, друже. Скільки? А вам на коли? Хто приїде? Зробимо». У якийсь день зчинилася суперечка, після якої русняву «кікімору» послали за кораблем і переінакшили її на український лад: «кікімори» і всіх, хто працював у центрі, почали називати «мавками».

Спочатку я заглядав до центру час від часу, однак незабаром став незамінним працівником. До моїх обов’язків входило контролювати, хто прийшов і пішов, стежити за ножицями (обов’язково їх розтягнуть по кутках, а Жанні шукай тоді їх серед купи мотлоху), догледіти, щоб у кожен рюкзачок із мавкою поклали ще й дитячий малюночок, охороняти готову продукцію до того часу, поки не приїдуть «Слава Україні» і не заберуть чергову партію. Квітень, травень і все літо я пропрацював зранку до ночі і був гордий тим, що від мене є користь, а мої котячі таланти також хоч і трохи, але наближають нашу Перемогу. Однак надходила осінь, а з нею дощі, холод і невідоме майбуття. «Наш кіт-волонтер шукає сім’ю!» - так щодня примовляла Люба, в якої на колінах я дуже любив відпочивати. Саме вона мене підгодовувала, щораз відмивала і погладжувала, дякуючи за роботу.

Мавка

Любині намагання мене прилаштувати не були марними. На початку осені я опинився в новій сім’ї. Тут у мене з’явилося нове ім’я – Мавка. Мовляв, якщо стільки часу я провів із мавками, то сам тепер Мавка. Були, щоправда, певні гендерні суперечки: мавки, бачте, дівчата (все ніяк лапи не доходять почитати ту «Лісову пісню», яку хтось у цій дискусії згадував), а я хлопчик. Але зрештою всі погодились, бо це… «історія країни і моя біографія». Не буду приховувати, дуже приємно, коли твоя біографія є частиною історії цілої країни!

Нині моє життя безтурботне. Десь через два місяці я перестав дрижати і кидатися вві сні, їв за чотирьох, тому таки трохи набрав зайву вагу (це мене не на жарт турбує, але я вже сів на дієту). Єдине, чого я зараз хочу, це те, чого хочуть всі - Перемоги. Пишу цей текст, щоб усі знали і пам’ятали: «Коти за Україну!» Хтось у телеграмі, в чаті наших мавок, підписав так жартома моє фото, але, повірте, це свята правда, так воно і є.

Спеціально для газети «Сьоме небо»,

з усією повагою до шановних малишок, Мавка-волонтер